Тої ж миті він зачепив правою ногою ногу начальника штабу, а лівою щосили вдарив його нижче коліна. Це був один з прийомів джіу-джитсу, яким добре володів Генріх.
Мельников упав, як підкошений. Макі, що супроводжував начальника штабу, підбіг до Генріха і з силою штовхнув прикладом у груди.
«Це вже зверх програми!» — подумав Генріх.
— Ну, зажди, я тобі віддячу! — з погрозою сказав Мельников і вийшов.
Генріх підвівся, підійшов до дверей і знову вдарив у них ногою.
— Бога ради! Сядьте! Через вас усіх нас поб'ють! — скиглив Пфайфер.
— Я не заспокоюсь, поки не доможуся свого!
Двері знову відкрились, і на порозі з'явилися ті ж таки — Мельников і макі. Позад них стояла жінка, яка тримала в руках три куски хліба, глечик з водою і чашки.
Мельников з автоматом у руці залишився біля дверей, а його супутник почав розв'язувати полоненим руки.
— Їжте, тільки швидше, нам ніколи з вами панькатися! — нетерпляче гукнув Мельников.
— А ми вас не затримуємо! — глузливо відповів Генріх і, відкусивши шматочок хліба, запив його ковтком води.
Після смачного обіду, яким його почастував Андре Ренар і той-таки Мельников годину тому, Генріху черствий хліб буквально не ліз у горло. Шофер і Пфайфер вмить проковтнули і хліб, і воду, а Генріх все ще дожовував свою скибку.
— Довго я чекатиму? — Мельников вихопив з рук Генріха чашку.
— Ну й захлинися цією водою! — байдуже кинув Генріх і смачно затягся сигаретою, яку йому трохи раніше простягнула жінка.
— Зв'язати руки! — наказав Мельников, коли полонені докурили свої сигарети.
Полонених зв'язали, на зачинених дверях клацнув замок.
— Ну що, полегшало трохи? — спитав Генріх Пфайфера.
— Я вас благаю, не треба їх більше дратувати! — заскиглив пропагандист. — Вони й так на нас люті, а тепер стануть ще лютішими!
— Це тільки початок, побачите, як я поводитиму себе на суді! А зараз я спробую заснути і раджу вам зробити так само.
Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.
Надвечір всіх знову поодинці покликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.
Після допиту всім полоненим зав'язали очі, посадили в машину і кудись повезли.
Їхали довго, годин, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв'язали очі, — полонені зараз побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов'язки.
— Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертіна Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?
— Якраз, випустять! На ній формений есесівський одяг, а вони його так само не люблять, як коричневих костюмів цивільних націонал-соціалістів, — похмуро сказав шофер.
Пфайфер не то зітхнув, не то простогнав.
— Майн гер! — тихо прошепотів Генріх. — Коли нас везли сюди, мені пощастило розв'язати руки. Зараз я розв'яжу їх і вам. Очевидно, це остання зупинка на нашому шляху до… смерті. І я спробую їх одурити. Через деякий час я попрошуся в інтимних справах на подвір'я, а коли мене виведуть, спробую втекти. Коли пощастить, зроблю все можливе, щоб врятувати вас.
Генріх розв'язав руки шоферові, потім Пфайферу. Той тремтів усім тілом.
— Якщо ви втечете, вони нас повбивають без суду! — зойкнув він і схопив Генріха за рукав. — Я не пущу вас, я не дозволю рискувати нашим життям!
— Та годі-бо вам скиглити! — втрутився шофер. Тепер, коли йшлося про життя і смерть, він не добирав виразів і зовсім непоштиво схопив Пфайфера за плечі. — Ми втрачаємо єдину надію на порятунок, а ви заважаєте!
Він відтяг пропагандиста подалі від дверей і затулив йому рота рукою. Генріх, як і вдень, у сараї, грюкнув у двері ногою.
— Чого тобі? — почувся голос Мельникова.
— Після вашого частування у мене болить живіт, чорт вас усіх забери! — крикнув він.
Мельников вилаявся, але двері відчинив. Почулася команда тримати автомати напоготові. Хтось зайшов у приміщення і, підштовхуючи полоненого в спину, вивів його на подвір'я. Потім двері зачинилися і клацнув замок.
Пфайфер і шофер, затамувавши подих, прислухалися. Але навкруги все було тихо — ні звуку, ні шелесту.
І лише хвилин за п'ять почулися тупотіння ніг і вигуки:
— Стій! Лови!
Один постріл, другий, кулеметна черга. І все віддалилося, стихло.
… Коли за годину начальник шостого штуцпункту лейтенант Швайцер побачив знайомого йому Гольдрінга, він жахнувся: з підбитим оком, з закривавленими руками, Генріх мало нагадував того офіцера для доручень, якого не раз доводилося бачити лейтенантові в штабі.
— Зв'яжіть мене з штабом дивізії! Негайно! — наказав Гольдрінг.
Лейтенант викликав штаб.
— Говорить обер-лейтенант фон Гольдрінг… Так, так, про це потім… Не переривайте мене і слухайте, дорога кожна хвилина! Передайте генералові, що всіх нас захопили вчора макі. Я щойно втік з полону. Гер Пфайфер і шофер знаходяться в кількох кілометрах від шостого штуцпункту. Ранком їх мають розстріляти. Я прошу негайно прислати роту єгерів. Дорогу я знаю, проведу сам. Але, ради бога, не гайтесь, дорога кожна секунда!
Генріх поклав трубку і впав на стілець:
— Сигару! Швидше сигару! Від учорашнього вечора я не палив!
Але у лейтенанта Швайцера сигар не було. Довелося задовольнитися дешевою сигареткою.
— А на ваші розшуки кинуто кілька загонів, — сповістив лейтенант, побачивши, що його несподіваний гість трохи відійшов.
— У штабі дивізії вже все відомо?
— Лише те, що на машину наскочили макі. Але труп лейтенанта Заугеля навів усіх на думку, що й з рештою трапилось велике нещастя. Адже розшуки, що тривали цілий день, нічого не дали…
Рота єгерів прибула, як показав годинник, за сорок п'ять хвилин. Разом-з нею на машині Генріха, яку вів Курт, приїхав і Лютц.
— Ось до чого призвела твоя безтурботність! — ще з порога накинувся він на приятеля.
— А причому тут моя безтурботність?
— Треба було взяти більшу охорону і не виїздити ввечері.
— Карл, ти забув, що про охорону мусив потурбуватися Заугель, покійний Заугель, а я був лише пасажиром. А на від'їзді ввечері наполягав сам Пфайфер. Але про це все потім. Скільки прибуло солдатів?
— Сто шістдесят чоловік при десяти ручних кулеметах! — відрапортував командир роти.
— Карту!
Розстеливши карту, точнісінько таку, яку він вчора уважно вивчав з Андре Ренаром і Мельниковим, Генріх віддавав розпорядження:
— Ви, гер обер-лейтенант Краузе, берете взвод і наступаєте по цій дорозі, як головна похідна застава. Якщо вашу колону не обстріляють, що мало ймовірно, ви завертаєте від села ліворуч, щоб відрізати макі шлях відступу в гори. Я приймаю команду над двома взводами і наступатиму слідом за вами. Сам я буду на правому фланзі. А тепер дійте!
Звиклі до операцій в горах, єгері йшли швидко, майже нечутно. Коли до села лишилося метрів п'ятсот,
