До містечка Кастель ла Фонте Генріх прибув надвечір. Сонце вже сховалося за гори — лише на сніговій вершині Гранд-Парадіссо ще затрималось його золотисто-рожеве проміння. Нижче гору огортав товстий шар хмар. Вони ніби перерізували її надвоє, і тому здавалося, що сама вершина вільно плаває в повітрі, ніби вінець, підтримуваний невидимими руками. І як у вінці коштовне каміння, так мінилися на засніженій вершині гами золотавих і рожевих тонів.
Гранд-Парадіссо ніби замикала кільце гір, що з усіх боків оточували велику буйнозелену долину, поділену на дві рівні частини стрічкою не широкої, але бурхливої гірської ріки. Лише перед містечком ріка уповільнювала свій біг і дедалі все тихше несла свої чисті, прозорі, мов кришталь, води.
Стояла та передвечірня тиша, коли навіть легенький подув вітру не прошелестить листям дерев, щоб не порушити того дивовижного спокою в природі, який буває тільки на спаді літа, після спеки задушливого і ще довгого серпневого дня.
І як дисонанс, як нагадування про те, що точиться війна, що бомби з літаків і снаряди з гармат десь ще вбивають людей, руйнують міста і села, як щось зовсім чужорідне і тому особливо помітне — дорогу біля самого містечка перетинав довгий шлагбаум. Впоперек пофарбований білими і чорними смугами, він скидався на траурний знак по спокою в світі.
І поруч бетонований бункер, як огидний прищ на тілі природи. А метрів за п'ятдесят — другий, за ним — третій, четвертий, п'ятий… Мальовниче містечко, яке ще так недавно вабило своєю красою тисячі людей, що приїздили сюди відпочити і подихати прозорим, п'янким повітрям, зусиллями тих-таки людей перетворилося на своєрідну фортецю, таку чужу всьому навколишньому, таку дисонуючу.
Вулицями містечка сновигали заклопотані солдати — озброєні, в щільно застебнутих мундирах, спітнілі і закурені. Часом проходили чорносорочечники. Здавалося, що в містечку не лишилося жодної цивільної людини.
Штаб дивізії містився в приміщенні колишнього готелю на центральній вулиці. Знайшовши кабінет Лютца, Генріх постукав.
— Заходьте! — долинув з-за зачинених дверей добре знайомий і зараз трохи сердитий голос.
— Гер гауптман, дозвольте звернутися! — жартома відкозиряв Генріх.
— Нарешті! — схопився з місця Лютц. — Як я скучив за тобою, невтомний мандрівнику!
Після довгих потисків рук, взаємних привітань, запитань про здоров'я, звичайних після розлуки, офіцери коротко розповіли один одному про все, що трапилось з ними за той час, поки вони не бачились. Жоден з них ще не назвав імені Моніки, ніби боячись порушувати цю тему. Нарешті, Генріх не витримав.
— Ти нічого більше мені не скажеш, крім того, що написав? — тихо запитав він Лютца.
— Усі мої спроби дізнатися, кому належала машина, що її збила, були марні. Міллер провів якесь розслідування, але, як він каже, без жодних наслідків… На похороні я був з цим огидним Кубісом. Мені до болю було образливо, коли він поклав на могилу вінок від тебе! Ховали її надвечір, перед заходом сонця, і мені на якусь мить здалося, що в нього руки червоні від крові.
Генріх підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на снігову вершину Гранд-Парадіссо. Лютц не наважувався порушити мовчанки.
— Гер Гольдрінг? — почувся голос генерала.
Генріх озирнувся. Еверс стояв на порозі свого кабінету, вже в кашкеті — очевидно, він збирався додому.
— Яволь, гер генерал, десять хвилин тому прибув з Парижа.
— Прошу до мене!
Не знімаючи кашкета, генерал сів на своє звичайне місце біля письмового стола і жестом вказав своєму офіцеру для особливих доручень на стілець навпроти.
— Що ви мені привезли від мого друга з Парижа?
Генріх переказав слова Гундера.
Якщо перша фраза про здоров'я самого Гундера викликала явне задоволення генерала, то друга, про клімат північної Італії, який має добре вплинути на самопочуття Еверса, викликала зовсім іншу реакцію.
— Людям завжди здається, що там хороше, де їх немає, — роздратовано зауважив він і підвівся. — Дуже вдячний, гер обер-лейтенант! Ну, а тепер відпочивайте, завтра доведеться братися за роботу, її у нас тепер вистачає!
Лютц чекав, поки Генріх закінчить розмову з генералом.
— А як справа з квартирою? — запитав його Генріх, коли вони лишилися вдвох.
— Дуже погано, як і все тут. Хотів щось тобі підшукати, але нічого пристойного знайти не міг. Сьогодні заночуєш у мене, а завтра сам щось знайдеш.
Лютц жив у тому ж будинку, де містився штаб, на третьому поверсі.
— Ми тут ще розташувалися по-похідному, — пояснював гауптман, готуючи на краєчку стола нехитру вечерю. — Згодом, звісно, все владнається, але поки харчуємося як прийдеться і де прийдеться… Коли б ти не так стомився, можна було б піти до замку, — його господар, граф Рамоні, дуже гостинна людина.
— Граф Рамоні? Він тут?
— Ти його знаєш? — здивувався Лютц.
— Знати не знаю, але маю до нього рекомендаційного листа від Бертгольда. Це його старий знайомий.
— Так це ж просто чудесно! Граф запрошував мене оселитися у нього в замку, але я відмовився — довелося б далеко ходити. У тебе ж є машина, і ти зможеш оселитися там.
— Ти так говориш, ніби певен, що граф запросить і мене.
— Коли цього не зробить сам граф, то його племінниця, Марія-Луїза, вже напевне!
— А що це за одна?
— Побачиш сам! Мушу тільки попередити, що молода племінниця графа страшенно нудиться у цьому, як вона каже, богом забутому закутку. На її думку, всевишній, створюючи землю, забув створити в Кастель ла Фонте магазин мод, театри, оперу, веселі кабаре, не послав сюди навіть пристойного падре, якому б можна було звіряти під час сповіді свої грішки…
— А їх у неї багато?
— На мою думку, значно більше, ніж годиться мати молодій удові, яка ще не скинула жалоби. Принаймні такої думки не лише я, а й всі наші офіцери, які впали в око молодій графині.
— Ого! Виходить, таких щасливців кілька! Може, й ти у їх числі?
— Мене вона тримає у резерві, бо, на її думку, я в своїх поглядах на жінку дуже старомодний. Та хай їй грець! Нам з тобою треба поговорити про справи більш важливі, ніж ця великосвітська шльондра. Насамперед я хотів би застерегти тебе від властивої тобі безтурботності, через яку ти завжди наражаєшся на небезпеку там, де її можна обминути Не ображайся і не супереч! Справа, бач, у тому, що нам дісталася дуже погана спадщина. До нас тут стояла дивізія СС. Ну, а ти сам знаєш — там, де стоять есесівці, населення або на цвинтарі, або в партизанах. І партизани тут куди активніші, ніж у Франції. Єдине наше щастя полягає в тому, що між ними немає згоди.
— Як це?
— Вони тут не діють єдиним фронтом і багато сил витрачають на чвари між собою. Серед них є націоналісти, демократи, християни, гарібальдійці — та всіх не перелічиш! Найбільш запеклі — гарібальдійці. Це переважно комуністи, і б'ються вони, мов чорти! Про це тебе поінформує твій приятель Міллер краще, ніж я. Або цей Кубіс. Така сволота, я тобі скажу!
— Ти про це тільки-но дізнався?
— Я йому ніколи не симпатизував, а тепер просто зненавидів.
— І що до цього спричинилося?
— Оскільки масштаби боротьби з партизанами зросли, у нас тут є свій дивізійний госпіталь, а в госпіталі головний лікар Матіні…
— Італієць? — здивувався Генріх. Він знав, що таку посаду в німецькій армії міг посідати лише німець.
— Італієць він лише по батькові, а мати в нього чистокровна арійка. Певно, призначаючи його головним лікарем, на це зважили. До того ж він чудовий хірург. Так от між тим Матіні — він дуже симпатична людина, ти сам ш скажеш, коли познайомишся, — і Кубісом точиться справжня війна.
— Та ви ж тут без року тиждень!
