ерцгерцоґинею автомобілем.
— Ач який, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-у, така персона може собі це дозволити. Але їй, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть бідою скінчитися. Та ще й до того у Сараєві — це ж у Боснії, пані Мюллерова.
Тут, мабуть, турки лапки вмочили. Та що й говорити. Не треба було у них тієї Боснії та Герцеґовини відбирати{2}. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцоґ вже став перед Божим судом. А довго мучився?
— Ясновельможний ерцгерцоґ зразу й сконали, мосьпане.
Звісно, револьвер — не забавка. Ось недавно у наших Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.
— Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить вам, хоч би ви й сказилися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцоґа купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцоґа — неабияка робота.
Це вам не браконьєру стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.
— Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, мосьпане.
— Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, — сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно, — якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцоґа або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимсь порадились. Один кум — один ум, більше кумів — більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдасться, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде.
Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Люкені, що проштрикнув терпугом нашу небіжку Єлизавету{3}. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цісарівна не ходить гуляти. А таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Оце якось один пан у кнайпі розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному: їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунка, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії.
Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нічого тут робити, а він своє і своє: хоче, каже, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила банку чорнила, а воно облило службові документи.
— А що потім сталося з тим жовніриком? — спитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.
— Повісився на підтяжках, — відповів Швейк, чистячи свій котелок. — А ці підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, збрехавши, ніби в нього штани злітають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють.
Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і припаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швайцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що і пан ерцгерцоґ Фердинанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені „хай живе“». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?
— Газети, мосьпане, пишуть, буцімто пан ерцгерцоґ був, як решето. Той випустив у нього геть усі набої.
— Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко.
Я для такої справи купив би собі браунінґ. На вигляд — іграшка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгерцоґів, байдуже — сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцоґа вцілити безперечно легше, ніж у кощавого.
Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?{4} Він був такий же черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я йду до кнайпи «Під чашею», а коли прийдуть за тим пінчером, — я вже взяв за нього завдаток, — то перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залиште у двірнички.
У кнайпі «Під чашею» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив тацки[1] з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.
Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці вищезгадані речі Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо{5}.
— Гарне літо маємо, — вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.
— Все це гівна варте, — відповів Палівець, ставлячи тацки до мисника.
— Та й накоїли ж вони нам у Сараєві — нема чого й казати, — з проблиском надії відізвався Бретшнейдер.
— В якому Сараєві? — перепитав Палівець. — У тій нусельській винарні? Там же бійки кожного дня. Воно ж відомо — Нуслі!
— У боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцоґа Фердинанда. Що ви на це?
— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, — чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. — Бо встрявати в наші часи у такі справи це однаковісінько, що в петлю лізти. Я дрібний торговець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я й наливаю, а якесь там Сараєво, політика або небіжчик ерцгерцоґ — це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що кримінал в Панкраці{6}.
Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожню кнайпу.
— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, — за хвилину знову заговорив він, — саме там, де тепер дзеркало.
— Еге ж, правду кажете, висів, — ствердив пан Палівець, — та на той портрет дуже мухи насрали, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. І на чорта мені це здалося?
— В тому Сараєві, напевно, було дуже паскудно, пане шинкарю?
На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:
— В цю пору в Боснії і Герцеґовині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому старшому лейтенантові мусили класти лід на голову.
— В котрому ж полку ви служили, пане шинкарю?
— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, — відповів пан Палівець. — Багато знатимеш — скоро посивієш.
Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов до кнайпи і, замовивши чорне пиво, зауважив:
— У Відні сьогодні також траур.
Бретшнейдерові очі зблиснули надією, він похапцем промовив:
— В Конопішті висить десять чорних прапорів.
— А їх повинно б там бути дванадцять, — сказав Швейк, відпивши пива.
— А чому гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.
