— Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, — відповів Швейк.
Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:
— І так він вже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал впав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш оберлейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку{7}, а на кожному дереві сидить солдат без дисципліни. Це мене найбільше лякало.
— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.
— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки заради Боснії і Герцеґовини. — І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.
— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?
— Відвідувач завжди відвідувач, — сказав Палівець, — хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип.
Хто б не вбив нашого Фердинанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех{8} — мені однаковісінько.
— Добре, пане шинкарю, — відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?
Замість шинкаря відповів Швейк:
— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.
— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.
— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — Ось що: коли б він був гладший, то напевно б вже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцах на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік{9}. У нього був син Богуслав, і от куди б той бувало не прийшов продавати свиней, ніхто у нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки судилося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.
— Ну й дивні ви робите порівняння, — значуще промовив Бретшнейдер, — говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу ж про торговця худобою.
— Ні, я порівнянь не роблю, — запротестував Швейк. — Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж втретє і знову ж таки за лісника та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що і цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша{10} з Ражицької вежі, що сторожував біля ставків. Але що ви на те скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувача з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.
— А не знаєте, що він про нього говорив? — тоном, сповненим надії, запитав Бретшнейдер.
— Цього вам сказати не можу, бо цього ніхто не відважився повторювати. Але, кажуть, щось нечувано страшне, бо один присутній при цьому судовий радник аж з глузду з’їхав, його ще й досі тримають в ізоляції, аби бодай чого не розпатякав.
Це була вам не звичайна собі образа найяснішого монарха, що їх сп’яну сиплють.
— А які ж то образи на нашого найяснішого монарха сп’яну сиплють? — запитав Бретшнейдер.
— Будь ласка, панове, змініть пісеньку, — відізвався шинкар Палівець. — Я, знаєте, цього не люблю. Щось бовкнеш, а тоді шкодуватимеш.
— Які образи на нашого монарха сп’яну сиплють? — повторив Швейк. — Всілякі. Впийтеся, замовте, аби вам заграли австрійський гімн, і побачите, що почнете говорити.
Навигадуєте стільки на нашого найяснішого цісаря, що, якби лише половина з того була правда, вистачило б йому ганьби на все життя. Але наш старий монарх насправді цього не заслуговує. Самі подумайте. Втратив сина Рудольфа ще молодим, у розквіті сил{11}. Жінку Єлизавету проштрикнули йому терпугом. Потім десь пропав у нього Ян Орт {12}, а брата — мексиканського цісаря — застрелили в якійсь фортеці під якимсь муром{13}. Тепер знову на старості застрелили родича. Та тут треба мати залізні нерви. А якомусь пиякові щось стукне в голову, і він починає його лаяти. Коли нині щось вибухне, піду добровольцем і служитиму найяснішому цісарю нашому, хоч би мене на капусту посікли!
Швейк хильнув як слід і продовжував:
— Ви гадаєте, що наш найясніший все це подарує? То погано його, мабуть, знаєте. Війна з турками неодмінно мусить бути. Ви вбили мені родича, так ось вам по пиці. Війна неминуча. Сербія і Росія нам у цій війні допоможуть. Завариться така катавасія, що аж пір’я летітиме.
Швейк у цю віщу хвилину свого натхнення був прегарний.
Його простодушне усміхнене обличчя сяяло, як місяць уповні.
Йому все було таким ясним.
— Можливо, — продовжував він малювати майбутнє Австрії, — на нас на випадок війни з Туреччиною, нападуть німці, бо ж німці і турки одна рука. Це такі бестії, що немає їм у світі рівних. Але ми можемо об’єднатися з Францією. Вона ще з 71 року має зуб на Німеччину. Ось тобі вже й почнеться танець. Війна буде, більше не скажу вам ані слова!
Бретшнейдер встав і урочисто промовив:
— Більше і не треба говорити, ходімо зі мною в коридор, я скажу вам дещо.
Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика{14} і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого-небудь образити.
Однак Бретшнейдер відповів, що Швейк дійсно вчинив кілька злочинів, серед яких найголовніший — державна зрада.
Потім вони повернулися до кнайпи, і Швейк звернувся до пана Палівця:
— Я випив п’ять кухлів пива і з’їв один рогалик із сосискою. Тепер дайте мені ще чарочку сливовиці, бо я вже мушу йти, позаяк мене заарештовано.
Бретшнейдер показав пану Палівцю орлика, хвилину дивився на нього, а потім запитав:
