Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще був на військовій службі, під замком не один раз сиділа половина роти. Отаких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було і було. Та не лише на військовій службі, а і в судах. Пам’ятаю, раз засудили одну бабу за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо у неї народилося лише одне дівчатко, яке їй вдалося задушити безболісно, ані пискнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або той невинний циган в Забеглінах, що вдерся вночі під Різдво до маленької крамнички. Він клявся і божився, нібито хотів лише зігрітися, — але лисого батька йому це допомогло. Коли вже суд вхопить щось у свої руки — гаплик.
Погано, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них думати, та спробуй відрізнити порядного від пройдисвіта, особливо сьогодні, в такий важкий час, коли ухекали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у війську в Будейовіцах, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, немов жердки проковтнули, стоїмо, ані мруґ. А капітан ходить довкола нас і горлає: — Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас всіх треба у карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами церемонитись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми. — Так от бачите, тоді йшлося про собацюгу, а тепер про пана ерцгерцоґа, отже, тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була чогось варта.
— Я не винний, я не винний, — твердив наїжачений пан.
— Ісус Христос також був не винний, — сказав Швейк, — проте його розіп’яли. Ніколи, ніде і нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. «Maul halten und weiter dienen»[2], як казали нам на військовій службі. Це найпевніше і найкраще.
Швейк ліг на нари і спокійно заснув.
За той час привели ще двох. Один з них був мандрівний торговець-босняк. Він ходив по камері, скреготів зубами і матюкався. Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик з товарами.
Другий новачок був шинкар Палівець. Він, помітивши знайомого Швейка, збудив його і трагічним голосом ви гукнув:
— І я вже тут!
Швейк сердечно потиснув йому руку і сказав:
— Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли вам казав, що за вами теж прийдуть. Така точність надзвичайно добра річ.
Однак пан Палівець зауважив, що така точність гівна варта, і пошепки запитав Швейка, чи решта цих замкнених панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві-крамареві це б могло пошкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, замкненого за спробу вбивства господаря з Голіц з метою грабування, належать, завдяки ерцгерцоґові, до їхнього товариства.
Пан Палівець образився і запротестував — він, мовляв, тут не через якогось ідіотського ерцгерцоґа, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, і він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.
— Загидили його бестії, — кінчив він розповідь про свої прикрі пригоди, — та ще й мене самого довели до криміналу. Я цього тим мухам не подарую, — додав він погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо за ним прийшли, щоб відвести на допит. І так, піднімаючись по сходах до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на Голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.
Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю і у сяєві своєї власної простоти вступив до канцелярії зі словами:
— Добрий вечір вам, панове, всім разом і кожному зокрема.
Замість відповіді хтось добре штурхонув його під ребра і підштовхнув до столу, за яким сидів пан з холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість — ніби він щойно зійшов з сторінок книжки Ломброзо «Про типи злочинців»{16}.
Він кровожерливо глянув на Швейка і сказав:
— Не робіть ідіотської міни.
— Це від мене не залежить, — серйозно відповів Швейк. — Мене з військової служби списали за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала ідіотом. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан клацнув зубами.
— Те, в чому вас обвинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що у вас усі клепки на місці. І він нарахував Швейкові цілий ряд різних злочинів, починаючи з державної зради і кінчаючи образою його величности і членів цісарського дому. В центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцоґа Фердинанда, звідки виходила парость з новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
— Що ви на це скажете? — тріумфуюче спитав пан із звірячими рисами обличчя.
— Цього і справді багато, — невинно відповів Швейк, — а що забагато, то шкодить.
— Ось бачите, самі погоджуєтеся.
— Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгости ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…
— Заткніть пельку! — гаркнув поліцейський радник на Швейка. — Говоріть тоді, коли вас будуть про щось питати. Розумієте?
— Чому б мені не розуміти, — сказав Швейк. — Мельдую послушно, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.
— З ким маєте зносини?
— Зі своєю служницею, ваша честь!
— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?
— Маю, шановний пане, купую собі вечірні випуски «Національної політики» — «Сучки»{17}.
— Геть! — заверещав на Швейка пан зі звірячими рисами обличчя.
Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:
— На добраніч, ласкавий пане.
Повернувшись до своєї камери, Швейк повідомив усіх арештованих, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погаркають, а наприкінці виженуть.
— Раніше, — продовжував Швейк, — бувало куди гірше.
Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі і пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанський чобіт{18} і розтягували на драбині або пекли йому пожежним факелом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким{19}. Той, кажуть, верещав при цьому так, ніби з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку не скинули з мосту Елішки{20}. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо її кидали лише до голодоморні, то така людина почувала себе так, немовби знову на світ народилася.
— В нашу добу сидіти у в’язниці — це забава, — смакував Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чобіт. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, убиральня просто-таки під самісіньким носом.
У всьому видно, що вперед ідемо. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори вище поверхом, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що бач. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний пихато йде своєю дорогого і не боїться, що йому в канцелярії скажуть:
«Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько говорити, світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть, на нашу користь.
