Тільки-но він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:
— Швейк! Одягнутися і йти на допит!
— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.
— Вилізайте і не патякайте, — була відповідь на джентльменську заяву Швейка.
Швейк знову опинився перед паном з обличчям злочинця, і той без жодної передмови запитав твердо і невідхильно:
— У всьому признаєтеся?
Швейк втупив свої добрі сині очі в невблаганну людину і м’яко сказав:
— Якщо ваша честь бажають, аби я признався, то я признаюся, мені це не пошкодить. Але якщо ваша честь скажуть: «Швейку, ні в чому не признавайтеся», я буду викручуватися, коли б з мене і паси дерли.
Строгий пан написав щось в акті і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися. І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:
Підписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:
— Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?
— Вранці вас відвезуть до кримінального суду, — почулося у відповідь.
— О котрій годині, ваша честь? Щоб, боронь Боже, не проспати.
— Геть! — загриміло сьогодні вдруге по той бік стола.
Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив:
— Тут усе йде, як по маслу.
Ледве за ним замкнулися двері, як друзі по камері засипали його різними запитаннями, на які Швейк ясно відповів:
— Я зараз признався, що, здається, це я вбив ерцгерцоґа Фердинанда.
Нараз всі шестеро з жаху зіщулилися під завошивленими ряднами.
Лише босняк мовив:
— Ласкаво просимо!
Вмощуючись на нарах, Швейк сказав:
— Свинство, що у нас тут немає будильника.
Вранці, однак, його підняли і без будильника і рівно о шостій годині відвезли в «зеленому Антоні»{21} до крайового кримінального суду.
— Хто рано встає, тому Бог дає, — сказав Швейк до своїх супутників, коли «зелений Антон» виїздив із воріт управління поліції.
Швейк перед судовими лікарями
Чисті затишні кімнати крайового кримінального суду справили на Швейка дуже приємне враження: побілені стіни, пофарбовані в чорне ґрати і товстий пан Демартіні — старший наглядач слідчої тюрми з фіолетовими нашивками і кантами на форменому кашкеті.
Фіолетовий колір було запроваджено не тільки тут, але й для релігійних відправ у великопісну середу і страсну п’ятницю.
Повторювалася славнозвісна історія римського панування над Єрусалимом. В’язнів виводили і ставили внизу в підвалі перед судом Пілатів 1914 року, а слідчі — сучасні Пілати — замість того, щоб чесно умити руки, посилали за печенею з паприкою і пільзенським пивом у «Тессіґ»{22} і передавали в державну прокуратуру все нові й нові акти обвинувачення.
Тут здебільшого зникала всяка логіка, а перемагав §, душив §, обовдурював §, фиркав §, сміявся §, загрожував §, убивав § і не прощав §. Це були жонґлери законів, жерці мертвої букви закону, пожирачі обвинувачених, тигри австрійських джунґлів, які розраховували свій стрибок на обвинуваченого відповідно до номера параграфа. Виняток становили декілька осіб (так само як і в управлінні поліції), які ставилися до законів не так вже й серйозно, бо і поміж куколем знайдеться пшениця.
До одного з таких панів і привели Швейка на допит. Це був літній добродушний чоловік, який, допитуючи колись відомого вбивцю Валеша, ніколи не забував сказати йому: «Сідайте, будь ласка, пане Валешу, саме тут є одне вільне крісло». Коли привели Швейка, цей добродій із властивою йому милою чемністю запропонував в’язневі сісти і сказав:
— Отже, ви і є той самий пан Швейк.
— Я думаю, — відповів Швейк, — що я ним повинен бути, бо і мій татуньо був Швейк, і мамуня пані Швейкова. Я не можу завдати їм такого сорому і відмовитися від свого прізвища.
Ласкавий усміх промайнув по обличчю судового радника, що провадив допит.
— Ну й накоїли ж ви лиха. Багато дечого лежить на вашій совісті.
— Я завжди маю на своїй совісті багато всякої всячини, — усміхаючись ще ласкавіше, ніж пан судовий радник, сказав Швейк. — Можливо, на моїй совісті набагато більше, ніж зволите мати ви, вельмишановний.
— Це видно з протоколу, який ви підписали, — сказав не менш ласкавим тоном судовий радник. — Чи не робили на вас в поліції якогось натиску?
— Та боронь Боже, ваша честь. Я сам їх питав, чи не мушу підписатися, а коли мені сказали, щоб я підписався, то я їх і послухав. Адже ж не буду я з ними битися через мій власний підпис. Я б собі цим аж ніяк не допоміг. Порядок є порядок, і нема про що говорити!
— Почуваєте себе, пане Швейку, цілком здоровим?
— Щоб цілком здоровим, то не скажу, вельмишановний пане раднику. Маю ревматизм, натираюся оподельдоком.
Літній пан знову ласкаво посміхнувся.
— Що б ви сказали, якби ми вас послали на огляд до судових лікарів?
— Сподіваюся, що зі мною не так вже зле, аби ті пани витрачали на мене марно свій час. Мене вже оглядав якийсь пан лікар в поліції, чи, бува, не хворий я на збура[3].
— Знаєте, пане Швейку, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне питання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?
— Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.
— А не буває у вас час від часу якихось заскоків?
— Ні, не буває, пане раднику, правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.
На цьому допит скінчився. Швейк подав пану судовому радникові руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:
— Так от, через вбивство пана ерцгерцоґа Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.
— Мене також оглядали судові лікарі, — сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, якщо вже раз мене визнали недоумкуватим, то я повинен мати з цього користь на все життя.
— Я тим судовим лікарям і на макове зернятко не вірю, — зауважив чоловік інтеліґентного вигляду. — Одного разу я підробив векселі і про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха
