піклувалися, а звеліли одягатися, і один з них відвів його до третього відділення.
Поки в канцелярії оформляли документи про виписку з божевільні, Швейк мав нагоду протягом кількох днів робити свої глибокі спостереження. Розчаровані лікарі встановили діагноз, що він — недоумкуватий «симулянт».
Оскільки Швейка виписали перед обідом, виник невеликий скандал.
Швейк заявив, що коли вже когось і випихають з божевільні, то не мають права випихати без обіду.
Скандальну сцену припинив викликаний швейцаром поліцай, який відвів Швейка до поліційного комісаріату на Сальмовій вулиці.
Швейк у поліційному комісаріаті на Сальмовій вулиці
Після гарних сонячних днів у будинку для божевільних над Швейком знову нависла чорна хмара. Інспектор австро-угорської поліції Браун влаштував зустріч Швейкові з жорстокістю римських катів доби наймилішого імператора Нерона. Так само розлючено, як вони у свій час говорили: «Киньте цього негідника, християнина, левам», — інспектор Браун сказав:
— Киньте його за ґрати!
Ані слова більш, ані слова менш. Лише очі пана поліцейського інспектора Брауна заяскріли при цьому особливою протиприродною насолодою.
Швейк вклонився і з гідністю промовив:
— Я готовий, панове. Думаю, що «за ґрати», означає в камеру, а це не так вже й погано.
— Не дуже то у нас розперізуйтеся, — зауважив поліцай, на що Швейк відповів: — Я дуже скромна людина і буду вдячний за все, що ви для мене зробите.
В камері на нарах в апатичній позі сидів у задумі якийсь чоловік. Він, як по його очах було видно, не вірив у те, що скреготіння ключа в дверях може означати для нього вихід на волю.
— Моє шанування, добродію, — сказав Швейк, сідаючи біля нього на нари. — Чи не знаєте випадково, котра година?
— Я вже живу поза царством годин, — відповів замислений чоловік.
— Тут непогано, — продовжував розмову Швейк. — Ось і нари зроблено з гладенько обструганого дерева.
Серйозний панок не відповідав. Він встав і почав швидко ходити по невеличкому просторі між дверима і нарами, немовби поспішаючи щось врятувати.
Швейк тимчасом з цікавістю оглядав написи, видряпані на стінах. В одному з них якийсь в’язень обіцяв небові війну з поліцією не на життя, а на смерть. Текст гласив: «Начувайтеся! Влетить і вам». Інший в’язень написав: «Чхав я на вас, півні!»{33} Інший просто стверджував факт: «Я тут сидів 5 червня 1913, і зі мною поводилися пристойно. Йозеф Маречек, крамар з Вршовіц». Але був тут і напис, що вражав своєю глибиною думки: «Змилосердься, великий Боже…» — а під цим: «Поцілуйте мене в ср…». Букви «ср…» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими буквами «фалду».
Поруч якась поетична душа написала вірші:
Панок, що бігав між дверима і нарами, немов змагаючись із марафонського бігу, нарешті зупинився, задиханий, знову сів на старе місце, стиснув голову в долонях і раптом заволав на все горло:
— Випустіть мене!
— Ні, вони мене не випустять, — промовив він сам до себе. — Не випустять, та й годі. Я тут вже від шостої години ранку.
На нього раптом найшла щирість, він випростався і запитав Швейка:
— Чи не маєте випадково при собі ременя, щоб я міг покласти цьому край?
— Від усієї душі рад вам прислужитися, — відповів Швейк, знімаючи ремінь. — Я ще ніколи не бачив, як люди в камері вішаються на ремені. Прикро лише одне, — продовжував він, оглядаючись довкола, — що тут немає жодного гака. Ручка вікна вас не витримає. Хіба що повіситесь на нарах, стоячи навколішки, як це зробив один монах з Емаузького монастиря. Той через якусь молоду єврейку повісився на розп’ятті. Мені дуже подобаються самовбивці, так що, будь ласка, починайте.
Хмурий панок поглянув на ремінь, який Швейк сунув йому в руку, шпурнув його в куток і заридав, розмазуючи сльози брудними руками і зойкаючи:
— В мене діточки, а я тут через пияцтво та розпусту! Мати Божа! Бідна моя жінка! Що мені скажуть на роботі? У мене діти, а я тут через пияцтво і розпусту, — і так далі без упину.
Врешті він нібито трохи втихомирився, підійшов до дверей і почав садити в них ногами і кулаками. За дверима почулися кроки і голос:
— Чого вам треба?
— Випустіть мене! — сказав він таким голосом, немовби втратив усе, що зв’язувало його з життям.
— Куди? — почулося з другого боку.
— На роботу, — відповів нещасний батько, чоловік, урядовець, п’яниця і розпусник.
За дверима розлігся регіт, страшенний регіт в тиші коридора, і кроки знову віддалилися.
— Мені здається, що той пан вас ненавидить, якщо так з вас глумиться, — обізвався Швейк, коли зневірений панок знову сів біля нього. — Такий наглядач, коли наливається злістю, може багато зробити, а коли ще гірше розлютиться, здатний на все. Не рипайтесь, якщо вже не хочете вішатись, і чекайте дальших подій. Правда, якщо ви урядовець, одружений і маєте діток, то це, безперечно, жахлива історія. Ви, коли я не помиляюся, мабуть, певні, що вас витурять з роботи?
— Цього вам не можу сказати, — зітхнув той, — бо й сам не пам’ятаю, що я виробляв. Знаю тільки, що мене звідкись викинули, і я хотів повернутися туди, щоб закурити сигару. А почалося все дуже добре. Начальник нашого відділу справляв іменини і запросив нас до одної винарні. Потім ми подалися ще до другої, до третьої, до четвертої, до п’ятої, до шостої, до сьомої, до восьмої, до дев’ятої…
— Чи не бажаєте, щоб я допоміг вам лічити? — спитав Швейк. — Я на цих справах добре розуміюся. Одного разу я за ніч відвідав 28 локалів. Але все було честь честю. Я ніде не випив більш, як по три кухлі пива.
— Одним словом, — продовжував нещасний підлеглий начальника, який з такою пишністю справляв свої іменини, — ми обійшли таким чином щось із дюжину різних шиночків і раптово помітили — нема нашого начальника. Загубився, хоч ми його прив’язали на мотузку і водили за собою, наче цуцика. Тоді ми вирушили скрізь його розшукувати, аж поки не розгубили одне одного, і я, зрештою, опинився в одній із нічних кав’ярень на Виноградах, в дуже пристойному місці, де й пив якусь наливку просто з пляшки. Що я робив потім — не пам’ятаю. Знаю тільки, що вже тут, у комісаріаті, два поліцаї, які мене сюди приставили, рапортували, нібито я був п’яний, як не боже створіння, розпусно поводився, побив одну даму, порізав цизориком чужий капелюх, який стягнув з вішалки, розігнав жіночу капелу, прилюдно обвинуватив оберкельнера в крадіжці двадцяти крон, розбив мармурову дошку стола, біля якого сидів, і навмисне плюнув незнайомому панові за сусіднім столиком у чорну каву. Більш нічого я не робив, принаймні не можу пригадати, аби я ще що-небудь встругнув.
Повірте мені, я порядна, інтеліґентна людина і ні про що інше, крім своєї родини, не думаю. Що ви на це все скажете? Я ж зовсім не бешкетник.
— Ви дуже намучилися, поки розбили мармурову дошку? — з цікавістю запитав Швейк замість
