заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми і шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися зі своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.
— Мені дуже прикро, — сказав один із тих хижаків чорно-жовтої породи{35} , коли до нього привели Швейка, — що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.
Швейк мовчки притакнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:
— Не дивіться так по-ідіотськи.
Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:
— Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, що, при ваших невеликих розумових здібностях, вас на це підмовили.
Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?
Швейк кашлянув і відізвався:
— Даруйте, пане комісаре, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.
— А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, — прозвучав удавано батьківський тон, — якщо ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, викликали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший! Цю війну ми виграємо!»
— Я не міг байдуже на це дивитися, — заявив Швейк, вперши свої добрі очі в обличчя інквізитора. — Та піді мною аж жижки затремтіли, коли я побачив, як всі читають цей маніфест про війну, а радості мов шилом юшки вхопили. Ні вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», — мовчать, немов задниця у гостях. Буцімто і не до них пили. Та невже ж старий вояка дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе наясніший цісар!». А як же ж інакше?
Припертий до стінки чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинної овечки Швейка, опустив очі на службові папери і сказав:
— Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно було проявилося за інших обставин. Самі, однак, добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.
— Якщо когось веде поліцай, це важка хвилина в житті людини. Але коли людина навіть в таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, думаю, така людина не така то вже й погана.
Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі.
Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.
Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.
— Чорт вас бери, Швейку, — сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, — але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, я вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчанах{36}. Зрозуміли?
Чиновник не спам’ятався, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:
— Хай вам Бог заплатить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую псами.
Ось так Швейк опинився знову на волі і на дорозі додому.
Він роздумував, чи не зайти ще до кнайпи «Під чашею», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.
У кнайпі панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними паламар костелу св. Аполлінарія.
Обличчя їхні були похмурі. За шинквасом сиділа шинкарка Палівцева і тупо дивилася на пивні крани.
— От я й повернувся, — весело промовив Швейк, — дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівець? Уже вдома?
Замість відповіді Палівцева почала плакати і, захлинаючись на кожному слові, простогнала:
— Дали… йому… десять… років… тиждень тому…
— Бачите як, — сказав Швейк. — Вже на сім днів має менше.
— Він був такий обережний, — плакала Палівцева. — Він за це себе хвалив.
Відвідувачі в кнайпі вперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.
— Обережність — мати мудрості, — сказав Швейк, сідаючи до столу і беручися за кухоль пива, в піні якого утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцевої, коли вона несла пиво Швейкові. — Нинішні часи такі, бережи вуха, щоб не вкусила муха.
— Вчора у нас було два похорони, — звернув розмову на інше паламар св. Аполлінарія.
— Мабуть, хтось вмер, — сказав другий відвідувач, а третій спитав:
— А похорони були з катафалком?
— Цікаво знати, — сказав Швейк, — як виглядатимуть похорони військових під час цієї війни?
Відвідувачі встали, розрахувалися і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцевою.
— Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. А втім, колись одному невинному вліпили п’ять років. Таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили.
— Та він же в усьому признався, — плакала Палівцева. — Як він тут говорив про мухи і про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка.
Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий.
Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!»[8]
— А пан Бретшнейдер вже не ходить сюди? — спитав Швейк.
— Був тут кілька разів, — відповіла шинкарка. — Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто сюди ходить, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки і говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби ось-ось сказиться і почне крутитися по підлозі.
За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.
— Уся справа в тренуванні, — зауважив Швейк. — А хіба той оббивальник був дурнуватий?
— Мабуть, як мій чоловік, — відповіла шинкарка, плачучи, — він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону{37}. Потім ми усі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: «Дивіться, знов гарна державна зрада», і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той вже більше не повернувся. — Їх, мабуть, багато не повернеться, — промовив Швейк, — дайте-но мені рому.
Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до кнайпи увійшов агент Бретшнейдер. Кинувши недбалим поглядом по порожній кнайпі і замовивши пива, він присів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.
Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:
— Дивіться-но, той Чімпера в Страшкові, будинок № 5, поштове відділення Рачінєвес, продає садибу з тринадцятьма моргами власного поля, поблизу є школа і залізниця.
Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:
— Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.
— Ах, це ви, — промовив Швейк, подаючи йому руку. — Я вас зразу не впізнав, в мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте з
