лікарню.
Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати… зачинила вікно і, повернувшись, сказала:
— Протяг. А це недобре для ревматизму мосьпана.
Потім, постеливши і дбайливо прибравши, повернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:
— Ті двоє цуценят, мосьпане, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар втік, коли у нас був обшук.
— Господи Боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.
— Він вкусив пана поліцейського комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — продовжувала Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. І сенбернарові іменем закону було наказано вилізти звідти. Але той не послухав, і вони його витягнули силоміць.
Сенбернар хотів зжерти їх, потім вискочив у двері і більше не повернувся. Мене також розпитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з чужини. Потім ще робили натяки, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з-за кордону надходять зрідка, — останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, про яку ви давали оголошення до «Народної політики» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценя фокстер’єра.
Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, аби не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви витурили…
— Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, — зітхнув Швейк.
Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали поліційні архіви, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ, 40 к., Ф. 50 к., Л. 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБФЛ — початкові букви імен якихось панів, які за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу{39}.
«СБ» — значить: сенбернар, «Ф» — фокстер’єр, «Л» — леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори: вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видавав їх Бретшнейдерові. Сенбернар — це була суміш нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у відомих американських мавп.
Потім купити пса зайшов шпик Калоус{40}. Він повернувся з переляканим страховищем, яке мало вигляд плямистої гієни, з гривою шотландської вівчарки, а в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д» — 90 крон.
Ця потвора грала роль дога.
Але і Калоусові не вдалося бодай щось вивідати у Швейка.
У нього були ті ж самі успіхи, як і у Бретшнейдера. Найбільш тонкі політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чумки і цуценят, а розставляння хитрих, зрадливих пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав зі собою від Швейка нового потворного покруча. І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім таких опудал, він замкнувся з ними в задній кімнаті і доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.
Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній касі гроші на похорон.
У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці «підвищення по службі» вписали такі, сповнені трагізму слова: «Зжертий власними собаками».
Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:
— Мене лише одно муляє, як його на страшному суді зберуть докупи.
Швейк іде на війну
У той час, коли галицькі ліси дивилися, як австрійське військо дає драпака через річку Рабу, а на півдні, в Сербії, всім австрійським дивізіям надавали по саму зав’язку, і по заслузі, австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, аби він допоміг вирятувати монархію з такої халепи.
Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з’явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою.
Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.
— Пані Мюллерова, — почувся з кімнати тихий Швейків голос, — йдіть-но сюди на хвилинку.
Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким же тихим голосом сказав:
— Пані Мюллерова, сідайте, будь ласка.
Його голос звучав таємниче і врочисто. Коли пані Мюллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:
— Я йду на війну!
— Мати Божа, — вигукнула пані Мюллерова, — а що ж ви, паночку, будете там робити?
— Воювати, — відповів Швейк замогильним голосом. — Австрія на ладан дише. Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір’я летить. Тому й мене на війну призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли трохи дивні хмари.
— Таж ви, паночку, неспроможні зараз і пальцем поворухнути.
— Це дурниця, пані Мюллерова, поїду на війну у візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є.
Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна дідуся. Ви, пані Мюллерова, на тому візку і доставите мене до війська.
Пані Мюллерова заплакала:
— Чи ж не побігти мені, мосьпане, за лікарем?
— Нікуди ви, пані Мюллерова, не підете, я хоч і хворий на ноги, проте, чим я не гарматне м’ясо? А в таку пору, коли Австрії не до танцю, кожний каліка повинен бути на своєму посту. Не хвилюйтеся і варіть собі каву далі. І в той час, як пані Мюллерова, заплакана і схвильована, цідила каву, бравий вояка Швейк, лежачи у ліжку, співав:
Перелякана пані Мюллерова, вражена жахливою бойовою піснею, забула про каву і, тіпаючись усім тілом, з острахом прислухалася, як бравий вояка Швейк продовжує співати в своїй постелі:
