того часу, часто сюди заходите?
— Сьогодні я зайшов заради вас, — сказав Бретшнейдер. — В управлінні поліції мені сказали, що ви гендлюєте собаками. Мені потрібен гарний пінчер або шпіц чи щось подібне.
— Це я зможу вам розстаратися, — відповів Швейк. — Вам чистокровного чи якогось Бриська?
— Хотів би придбати чистокровного пса, — відповів Бретшнейдер.
— А поліцейського пса ви б не взяли? — запитав Швейк. — Такого, щоб вам зараз все вистежив і навів на сліди злочину. Один різник у Вршовіцах{38} має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, талант закопує.
— Я хотів би мати шпіца, — стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. — Шпіца, який би не кусався.
— Отже, хочете беззубого шпіца? — спитав Швейк. — Знаю такого, в одного шинкаря в Дейвіцах.
— То вже краще пінчерика, — нерішуче промимрив Бретшнейдер. Його кінологічні знання були в самому зачатку, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про псів так і не довідався.
Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися із Швейком на ґрунті його торгівлі псами. Для цієї мети Бретшнейдер мав право підібрати собі помічників і розпоряджатися грішми для купівлі собак.
— Пінчерики бувають і більші, і менші, — повідомив Швейк. — Є в мене на прикметі два менші і три більші. Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.
— Це мене б задовольнило, — заявив Бретшнейдер, — а скільки коштуватиме один?
— Залежить від розмірів, — відповів Швейк, — розмір тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.
— Мене цікавлять більші, сторожові пси, — відповів Бретшнейдер, боячись надто зловживати таємним фондом державної поліції.
— Чудово! — сказав Швейк. — Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих і, крім того, псів чи сучок?
— Мені однаково, — відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. — Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?
— Приходьте, будуть, — сухо відповів Швейк. — Але в такому разі я попросив би вас завдаток, тридцять крон.
— Будь ласка, — сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, — а тепер вип’ємо по чвертці вина на моє конто.
Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.
Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж, уся політика — це забава для маленьких дітей.
Бретшнейдер, навпаки, був більш революційних поглядів.
На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і питав Швейка, як той дивиться на ці речі.
Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи, правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно також здохло.
Коли кожний з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому вступити.
Швейк розповів, що якось анархіст купив у нього на виплат за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не дав.
За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:
— Щойно до локалю зайшов якийсь відвідувач, то краще мовчіть, бо можете мати з цього неприємності. Бачите ж, шинкарка вже плаче.
Пані Палівцева й насправді плакала на своєму стільці за шинквасом.
— Чого ви, хазяйко, плачете? — спитав Бретшнейдер. — За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. От тоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? — звернувся він до Швейка.
— На біса пережовувати без кінця одне й те ж? — сказав Швейк. — Мусимо виграти, і баста! А зараз мені час додому.
Швейк розрахувався і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, — сам Швейк.
— Я гадала, вельмишановний пан повернуться аж за кілька років, — сказала вона з вродженою щирістю. — Я тимчасом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, ви, мовляв, рафінований і вам уже амба.
Швейк мав нагоду тут же переконатися, що незнайомець влаштувався з усіма вигодами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною, бо на другій вмостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого і жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.
— Пане, — сказав Швейк, трясучи непроханого мешканця, — глядіть, так можете й обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.
Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг второпати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.
За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.
Швейк тимчасом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:
— Якщо ви не одягнетеся, я змушений буду викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненим.
— Я хотів поспати до восьмої вечора, — спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. — Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!
Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він вже достатньо очуняв і почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» одна з найбільш пристойних нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.
Але його приятелька була зовсім невдоволена Швейком і вжила декілька аристократичних фраз. З них найбільш пристойною була: «Ти, архієрейська шкуро».
Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порахуватися з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні.
«Пробачте, мосьпане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».
— Бреше! — сказав Швейк і почав чекати.
За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з приголомшеного виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.
— Якщо хочете стрибати, — сказав Швейк, — ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на хідник і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за
