відповіді. — Чи розгаратали її нараз?
— Одним махом, — відповів інтеліґентний пан.
— Тоді вам каюк, — меланхолійно промовив Швейк. — Вам доведуть, що ви наполегливо готувалися до цього. А кава незнайомого пана, в яку ви плюнули, була без рому чи з ромом? І, не чекаючи на відповідь, пояснив:
— Якщо вона була з ромом, то це гірше, бо дорожче. На суді все підраховують, зводять докупи, щоб потім натягти бодай на серйозний злочин.
— На суді… — збентежено прошепотів поважний батько родини і, похнюпивши голову, поринув у той неприємний стан, коли, як кажуть, людину жеруть докори сумління[6].
— А вдома знають, — спитав Швейк, — що вас заарештували, чи довідаються, аж коли про це з’явиться в газетах?
— Ви гадаєте, що про це буде надруковано в газетах? — наївно спитала жертва іменин свого начальника.
— Як Бог свят, — прозвучала щира відповідь, бо Швейк ніколи не мав звичаю будь-що приховувати від людей. — Усім читачам газет це дуже подобатиметься. Я теж із задоволенням читаю рубрику про п’яненьких та їхні бешкети. Недавно «Під чашею» один відвідувач нічого іншого не зробив, тільки сам собі розбив кухлем череп. Підкинув його вгору і підставив голову. Його відвезли, а вранці ми вже про це читали в газетах. Або в «Бендльовці» заїхав я раз одному факельникові з похоронного бюро по пиці, а він мені. Щоб нас помирити, мусили обох заарештувати, і зразу ж про це було надруковано у «Вечерці». Або ще такий випадок: в кав’ярні «У покійника» один пан радник розбив два блюдечка, так ви думаєте, його пощадили? На другий же день обмалювали його в газеті. Єдине, що ви можете, — це з тюрми послати в редакцію спростування, мовляв, надрукована інформація вас не стосується, що цей однофамільник навіть не доводиться вам ні родичем, ні знайомим, а додому можете написати листа і попросити це спростування вирізати з газети і зберегти, щоб ви могли його перечитати, коли відбудете кару у в’язниці. Вам не холодно? — співчутливо спитав Швейк, помітивши, що інтеліґентний пан увесь аж труситься. — Цього року кінець літа щось дуже таки холоднуватий.
— Я загинув, — захлипав Швейків сусіда. — Пропала моя кар’єра.
— Пропала, — охоче притакнув Швейк. — Якщо вас, після відбуття кари, не візьмуть знову на роботу, не знаю, чи пощастить вам швидко знайти інше місце, бо скрізь вимагатимуть від вас свідоцтва про моральність, коли б ви навіть хотіли служити у гицля. Та й що казати, дорого вам коштуватиме ця розвага. А ваша жінка з дітьми матиме з чого жити, поки ви сидітимете? Чи буде змушена жебрати, а діточок навчати різним шахрайствам?
Почулося хлипання:
— Бідні мої дітоньки, бідна моя жінка!
Безсовісний покаянник підвівся і почав базікати про своїх дітей:
— У мене їх п’ятеро, найстаршому дванадцять років, він у скаутах. П’є лише воду і міг бути прикладом для свого батька, з яким, справді ж, це все трапилось вперше у житті.
— Він скаут? — вигукнув Швейк. — Люблю слухати про скаутів. Одного разу в Мидловарах{34} біля Злівої, в районі Глибока — це окружне староство Чеські Будейовіце, — саме, коли наш дев’яносто перший полк був там на маневрах, навколишні селяни влаштували полювання на скаутів, яких дуже багато розплодилося в громадському лісі. Трьох вони зловили. Найменший із скаутів, коли його в’язали, так вищав, скиглив і плакав, що навіть ми, бувалі солдати, не могли на це дивитися і воліли відійти геть. Поки їх зв’язували, ці троє скаутів покусали вісьмох селян. Потім у старости на тортурах під різками призналися, що в усій околиці немає жодної луки, яку б вони не столочили, вигріваючись на сонці. До речі, призналися і в тому, що біля Ражіц саме перед жнивами зовсім випадково вигорів на пні лан жита, саме тоді, коли вони в ньому смажили на рожні серну, до якої підкралися з ножами в громадському лісі. Потім у їхньому барлозі в лісі знайшли понад півцентнера обгризених кісток домашньої птиці і дичини, величезну кількість кісточок з черешень, безліч обгризків недоспілих яблук і багато іншого добра.
Однак нещасний батько скаута все ж таки не міг заспокоїтись.
— Що я наробив? — тужив він. — Пропала моя добра слава!
— Авжеж, пропала, як той собака у ярмарку, — ствердив Швейк із властивою йому щирістю. — Після того, що сталося, ваша добра слава за вітром полетіла, поминай як звали. Знайомі у вас є? Є! Прочитають у газетах, а рот не город, не загородиш, такого прибрешуть, що ой-ой-ой. Під лихий час і кум за собаку, та не беріть собі цього так близько до серця. На світі людей з зіпсованою репутацією принаймні разів у десять більше, ніж з доброю. На таку дрібницю шкода і язика псувати.
У коридорі пролунали енергійні кроки, у замку заскреготів ключ, двері відчинились, і поліцай вигукнув прізвище Швейка.
— Пробачте, — по-лицарському нагадав Швейк, — я тут лише з дванадцятої години, а цей пан уже від шостої ранку. Я не так то вже й поспішаю.
Замість відповіді міцна рука витягнула Швейка в коридор, і поліцай мовчки повів його по сходах на перший поверх. У другій кімнаті біля стола сидів комісар поліції, гладкий панок з бадьорим виразом обличчя. Він звернувся до Швейка:
— Так ви і є той Швейк? Як ви сюди потрапили?
— Зовсім звичайнісінько, — відповів Швейк, — я прийшов сюди в супроводі одного пана поліцая, бо не хотів погодитися з тим, аби мене викидали з божевільні без обіду, так, ніби я їм якась вулична дівка.
— Знаєте що, Швейку, — ласкаво сказав пан комісар, — навіщо нам тут на Сальмовці з вами сваритися? Чи не краще відправити вас до управління поліції?
— Ви, пане комісаре, — вдоволено промовив Швейк, — є, так би мовити, паном положення. А пройтися ввечері до управління поліції — це буде невеличка, але дуже приємна прогулянка.
— Дуже радий, що наші думки збіглися, — весело зазначив комісар поліції. — Це найкраще, коли люди можуть домовитись! Чи не так, Швейку?
— Я також дуже люблю з кожним порадитися, — відповів Швейк. — Я, вірте мені, пане комісаре, ніколи вашої доброти не забуду.
Чемно вклонившись, Швейк зійшов з поліцаєм униз до вартівні, і за чверть години його вже можна було бачити на розі Єчної вулиці і Карлової площі в супроводі іншого поліцая. Той ніс під пахвою товсту книгу з німецьким написом «Arrestantenbuch»[7].
На розі Спаленої вулиці Швейк і його конвоїр зустрілися з натовпом людей, які юрмилися біля вивішеного оголошення.
— Це маніфест найяснішого монарха про оголошення війни, — сказав Швейкові поліцай.
— Я це передбачав, — сказав Швейк, — а в божевільні про це нічого ще не знають, хоч їм, власне, це повинно бути відомим з перших уст.
— Що ви цим хочете сказати? — спитав поліцай.
— Адже ж там сидить багато панів офіцерів, — пояснив Швейк. Коли вони підійшли до іншої юрби, що тиснулася перед маніфестом, Швейк вигукнув:
— Хай живе імператор Франц Йосиф Перший! Ми цю війну виграємо!
Хтось із захопленої юрби насадив йому капелюх аж на вуха, і в такому вигляді, в супроводі натовпу, бравий вояка Швейк увійшов знову у ворота управління поліції.
— Цю війну, панове, ми безперечно виграємо, ще раз кажу вам, — промовив Швейк і з тими словами розпрощався з юрбою, яка його супроводила.
Десь із далеких нетрів історії летіла до Європи правда, що завтрашній день зруйнує навіть плани сьогоднішнього дня.
Розірвавши зачароване коло, Швейк знову опинився вдома
В стінах управління поліції панував дух чужого авторитету.
Він встановлював, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком декількох людей, які не