сну кричатимете, коли вам привидиться, як ви тут у мене симулювали.
— Дозвольте доповісти, пане старший лікарю, — відізвався хтось тихо з ліжка під вікном, — я вже видужав. Я ще вночі помітив, що моя задуха минула.
— Як прізвище?
— Коваржік. Насмілююсь доповісти, мені призначено клізму.
— Добре, за клістир не бійтеся, вам його ще поставлять на дорогу, — вирішив лікар Ґрюнштейн, — щоб ви не нарікали, ніби вас тут не хотіли лікувати. Ну, а тепер всі пораховані хворі гайда з фельдшером, кожний дістане те, що йому належить. І дійсно: кожний дістав призначену йому солідну порцію.
Деякі при цьому намагалися вплинути на виконавців лікарського наказу благаннями або погрозами — мовляв, вони теж запишуться в санітари, і, можливо, теперішні санітари колись ще потраплять їм до рук. Швейк тримався хоробро.
— Не щади мене, — заохочував він ката, який ставив йому клістир. — Не забувай, що ти складав присягу. Навіть коли б тут лежав твій рідний брат або батько, став їм клістир, не зморгнувши оком. Пам’ятай, що на цих клістирах тримається Австрія. Ми переможемо.
Другого дня, під час обходу, лікар Ґрюнштейн спитав Швейка, як йому подобається в лазареті.
Швейк відповів, що установа акурат така, як треба, і до того ж благородна. В нагороду за це дістав те ж саме, що й вчора, а в додаток ще й аспірин та три порошки хініну. Все це йому всипали у воду, примусивши негайно випити.
Навіть Сократ не пив своєї чаші з отрутою так спокійно, як пив свій хінін Швейк, на якому лікар Ґрюнштейн випробовував усі види тортур.
Коли Швейка в присутності лікаря загортали в мокре простирадло, він на запитання лікаря, як йому це подобається, відповів:
— Мельдую послушно, пане старший лікарю, відчуваю себе, як на пляжі або на морському курорті.
— А ревматизм ще тримається?
— Мельдую послушно, пане старший лікарю, якось не кращає.
Швейка піддали новим мукам.
В цей час вдова піхотного генерала баронеса фон Боценгейм мала дуже багато клопоту з розшуками вояки, що про нього «Богемія» недавно вмістила статейку, в якій розповідалося, як він, каліка, наказав везти себе у візочку до призивної комісії і гукав: «На Белград!» Вміщуючи цей патріотичний заклик, редакція «Богемії» закликала читачів збирати гроші на користь лояльного героя-каліки.
Управління поліції допомогло встановити, що прізвище цього вояки Швейк, і далі справа пішла вже легше. Баронеса фон Боценгейм взяла з собою компаньйонку і камердинера з кошиком та й поїхала на Градчани.
Бідолашна пані баронеса зовсім не уявляла собі, що значить лежати у військовому лазареті гарнізонної тюрми.
Двері тюрми їй відкрила візитна картка. У канцелярії з нею розмовляли дуже чемно. За п’ять хвилин баронеса вже знала, що розшукуваний нею «der brave Soldat»[19] лежить у третьому бараку, ліжко № 17. Її супроводив зовсім збитий з пантелику доктор Ґрюнштейн.
Швейк після звичайної денної процедури, приписаної лікарем Ґрюнштейном, саме сидів на ліжку, оточений групою схудлих, як хорти, виголоднілих симулянтів, які й досі не здавали позицій і запекло воювали з лікарем Ґрюнштейном з приводу суворої дієти.
Коли б хто послухав їхню розмову, то подумав би, що опинився у товаристві кулінарів вищої куховарської школи або на гастрономічних курсах.
— І звичайнісінькі лойові шкварки можна їсти, поки вони ще теплі, — оповідав один, який лежав тут із хронічним катаром шлунка. — Коли лій починає шкваритися, їх треба видушити досуха, посолити, посипати перцем, і, я вам скажу, ніякі гусячі шкварки їм тоді не пара.
— Обережно там з гусячими шкварками. Свинячим шкваркам вмитися треба перед ними, — сказав чоловік з раком шлунка. — Нема нічого смачнішого за гусячі шкварки. Ясно, їх треба шкварити, аж поки не стануть золотистими, як це роблять жиди. Беруть жирну гуску, здирають сало разом із шкірою і смажать.
— А знаєте, ви помиляєтеся щодо цих свинячих шкварок, — зауважив Швейків сусіда. — Звичайно, я говорю про шкварки з домашнього сала, або, як їх називають, домашні шкварки. На колір вони не брунатні і не жовті. Це мусить бути щось середнє між цими двома відтінками. Такі шкварки не повинні бути ні надто м’які, ні надто тверді, і нізащо не мусять хрумтіти, бо тоді вже вони перепалені. Вони мусять танути на язиці, але вам не повинно при цьому здаватися, ніби сало тече по вашому підборідді.
— А хто з вас їв шкварки з кінського сала? — почувся чийсь голос, але ніхто не відповів, бо в палату вбіг фельдшер.
— Всі на ліжка! Сюди йде якась велика княгиня. Не показуйте брудних ніг з-під ковдри!
Навіть сама велика княгиня не могла б увійти з такою пишністю, як це зробила баронеса фон Боценгейм. За нею ввалився цілий почет, в ньому не бракувало навіть і лазаретного рахівника. У цих відвідинах він вбачав таємничу руку ревізії, яка відірве його від повного жолоба в тилу і кине на поталу шрапнелі десь під дротяні загородження на фронті.
Він був блідий, але ще блідіший був лікар Ґрюнштейн.
Перед його очима танцювала маленька візитна картка старої баронеси з титулом: «Вдова генерала», і все те, що могло бути пов’язане з цим титулом: зв’язки, протекції, скарги, переведення на фронт та інші загрозливі речі.
— Ось і Швейк, — сказав лікар з удаваним спокоєм, привівши баронесу фон Боценгейм до Швейкового ліжка. — Зносить усе дуже терпеливо.
Баронеса фон Боценгейм сіла на приставлений до Швейкового ліжка стілець і сказала:
— Чеський фояк, тобрий фояк, калік-фояк, пути топлесний фояк, я туже любиф чеський австріяк. — При цьому вона гладила Швейка по неголеному обличчі і продовжувала: — Я читала фсі газет, я вам принести хамати, кусайт, смоктайт, курить, чеські фояк — топрий фояк! Johann, kommen Sie her![20].
Камердинер, який нагадував своїми скуйовдженими бакенбардами розбійника Бабінського{48}, притягнув до ліжка чималий кошіль, тоді як компаньйонка старої баронеси, висока дама з заплаканим обличчям, сіла до Швейка на ліжко і поправляла у нього за спиною солом’яну подушку, бо була переконана, що саме так належить поводитися з хворими героями.
Баронеса тимчасом виймала з кошеля подарунки. Дюжину смажених курчат, загорнутих у рожевий атласний папір і перев’язаних чорно-жовтою шовковою стрічкою, дві пляшки якогось лікеру, погіршеної через війну якості, з етикеткою «Gott, strafe England»[21].
На другому боці пляшки були зображені Франц Йосиф з Вільгельмом, які трималися за руки, начебто хотіли гратися в «кролика в ямці»: «Ти не в силі вже скакати, поможу тобі стрибати». Потім баронеса витягнула з кошеля ще три пляшки вина для одужуючих і дві коробочки цигарок. Вона елеґантно розклала все на порожньому ліжку біля Швейка.
Тут же з’явилася і гарно оправлена книжка «Картинки з життя нашого монарха», її написав заслужений головний редактор нашої теперішньої урядової газети «Чехословацька республіка». Він ладен був тоді скочити за Франца Йосифа у воду. Були на ліжку також плитки шоколаду з тим самим написом «Gott, strafe England» і знову ж таки з портретом австрійського і німецького монархів. Але тут вони вже не трималися за руки, а стояли окремо, обернувшись один до одного спиною. Поруч баронеса поклала гарненьку подвійну щіточку для зубів з написом «Viribus unitis»[22], щоб кожний, хто буде чистити зуби, згадував Австрію. Елеґантним і дуже потрібним на фронті в окопах даруночком був манікюрний гарнітур. На коробці був малюнок, на якому рвалася шрапнель і якийсь чолов’яга в касці з багнетом наперевіс кидався в атаку.
Під малюнком стояв напис: «Fur Gott, Kaiser und Vaterland»[23] .
На пачці печива малюнка не було, зате на ній написали такий вірш:
