За брехню карають!
— Куди ткнемо його? — спитав фельдфебель Ржепа.
— Запакуємо в шістнадцяту, — вирішив тюремний наглядач, — до тих, у підштанках. Чи ж не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behuten, beobachten»[30] .
— Так, так, — урочисто заявив він Швейкові, — з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра і залишаємо, хай лежить, поки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?
— Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, — відповів замріяно фельдфебель Ржепа, — ото був бик! Я топтав його хвилин зо п’ять, поки в нього почали тріщати ребра і бухнула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.
— Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, — кінчив своє педагогічне повчання Славік. — Це те ж саме, що й самогубство, а воно у нас теж карається. І боронь Боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, смердюху, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти: «Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзото? Повтори.
— Мельдую послушно, нема. Я з усього задоволений, — повторив Швейк із такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.
— Так скидай штани і чимчикуй в кальсонах у шістнадцяту, — лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні халамидника, ні мерзоти, ні смердюха.
В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах «Streng behuten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпанули.
Якби кальсони були чисті, а на вікнах не було ґрат, то на перший погляд могло б здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.
Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста — неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:
— Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!
Як і у всіх тюрмах та в’язницях, в гарнізонній тюрмі була каплиця — улюблене місце розваги в’язнів. Штука була не в тому, щоб усі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом, або в’язні набували нових відомостей про мораль. Про такі дурниці не могло бути й мови.
Просто богослужіння і проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут йшлося не про те, чи ставали вони ближчими до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти по дорозі — в коридорах або у дворі — кинутий недопалок цигарки або сигари. Невеличкий недопалок, який безнадійно валявся в плювальниці або десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Цей невеличкий смердючий предмет здобував перемогу над Богом і спасінням душі.
А вже сама проповідь — що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти — фельдкурат{51} Отто Кац був усе ж таки дуже милою людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих і нечестивих в’язнів, вмів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite, missa est»[31] .
Богослужіння він відправляв ориґінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, — вигадував зовсім нові молитви і нову відправу, та й весь обряд — щось таке, чого ще дотепер ніхто не чув і не бачив.
А вже і цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться і гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених за те, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу, і тут же перед святими дарами засуджує його до карцеру або до «шпанґля»[32].
Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.
Фельдкурат Отто Кац, справжня перлина між військовими священиками, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон{52} також був єврей і до того ж друг Махара{53}. Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.
Отто Кац вчився в торговельній академії і пішов на рік до війська волонтером. Він так добре знався на вексельному праві і на векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, скомбінувавши нібито якусь полюбовну угоду із своїми кредиторами і без їхнього відома, і без відома свого спільника, якому довелося виїхати до Аргентини.
Безкорисно наділивши таким способом Північну і Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в ситуації людини, якій немає звідки чекати спадщини і де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід — вступити на довічну військову службу.
Однак перед тим волонтер Отто Кац встругнув надзвичайно ориґінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повним довір’ям, розцінюючи цей крок як торговельну оборудку між ним і Божим сином.
Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище.
Присутніми були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, стара діва з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь представник консисторії був за кума.
Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть хотів вступити на штабні курси.
Але одного дня опився і пішов у монахи, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції в архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «домику з жіночою обслугою» по вулиці «За Вейводами» і прямо з виру розпусти і гульні почалапав на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня, почав роз’їжджати по Празі, беручи участь в усіх пиятиках з офіцерами свого полку.
В коридорі будинку, де фельдкурат мав квартиру, дуже часто було чути прокльони незадоволених кредиторів. Він водив на квартиру вуличних дівчат або посилав за ними свого денщика. Залюбки грав у «фербля»{54}. Були певні підозри і здогади, що фельдкурат грає нечесно. Проте хто б узявся довести, що у широкому рукаві його військової ряси схований туз? В офіцерських колах його звали святим отцем.
До проповіді він ніколи не готувався і цим різнився від свого попередника, який раніш відвідував гарнізонну тюрму.
То була людина з божевільною ідеєю, що людей, ув’язнених в гарнізонній тюрмі, можна настановити на путь праведну з амвона. Той достойний курат побожно підкочував очі.
Розтлумачував арештованим, що потрібна реформа законів про повій та неодружених матерів, і розводився про виховання незаконнонароджених дітей. Його проповіді були абсолютно абстрактні і не мали жодного зв’язку з сучасним становищем, тобто просто викликали нудьгу.
Зате фельдкурат Отто Кац виголошував проповіді, на які всі нетерпляче чекали.
Це була урочиста хвилина, коли шістнадцяту камеру в самих кальсонах вели у каплицю. Вдягнути їх — значило ризикувати, що хтось із них втече. Двадцять білих підштанків, як ангелів, поставили під амвоном. Дехто, кому усміхнулося щастя, жував недопалки, знайдені по дорозі, бо, звичайно, не було кишені, де б їх можна було сховати.
Навколо них стояли інші в’язні гарнізону і милувалися з двадцятьох підштанків під амвоном, куди, видзвонюючи острогами, видряпався фельдкурат.
— Habacht![33] — ревнув він. — Моліться! Повторюйте всі за мною! А ти там, ззаду, мерзотнику, не сякайся в руку, ти ж бо в храмі Божім! Якщо не перестанеш, накажу тебе
