— Найкраще, — пояснив хтось біля дверей, — впорснути собі гас під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.
— Ось бачите, — сказав Швейк, — все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого цісаря. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в’язали головою до ніг і кидали до буцегарні, хай там собі відклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як ото тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив’язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти. Потім, коли обидва від тих ліків на той світ відправились, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші тумбочки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не у мене?! Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був віл над волами, дай йому Господи царство небесне, як почав, і «стій, каже, струнко», і «кажи, хто це маракав до тих газет», і «я тобі, каже, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю до цюпи, аж там і почорнієш». Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: «Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungluckliches Mistvieh![16] Сволото соціялістична!»
А я дивлюся просто у вічі, ані мруґ, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини.
Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне:
— Ти ідіот чи не ідіот?
— Мельдую послушно, пане полковнику, я ідіот.
— Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень піст, місяць казарменого арешту, на 48 годин в козли. Негайно замкнути і не давати йому жерти! Зв’язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми вже тобі, гультіпако, виб’ємо з голови ті газети, — вирішив пан полковник, коли вже набігався, як ошпарений, навколо мене. Поки я сидів, у казармах творилися дивні дива. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть «Празьку офіційну газету», а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме з цього часу солдати вчепилися за ті газетні титли.
Наш полк став найбільш освіченим. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пускає це в газету, ще й заголовок ушкварить: «Знущання над вояками». Але і цього було людям замало. Брали вище: писали депутатам у Відень, щоб оступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс, кому треба. Сиплються в парламенті запитання одне за одним, і про це, і про тамто, а чи відомо урядові, що наш пан полковник велика тварюка? Міністр прислав до нас комісію.
Ось тоді вже один з наших, на прізвище Франта Генчль з Глибокої, і дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів з помсти за того ляпаса, що дістав на учбовому пляцу від пана полковника. Потім, коли комісія забралася, наш полковник наказав вишикувати усіх в шеренги, цілий полк так, як був, і сказав, що солдатська морда була, є і буде солдатською мордою, вона мусить тримати язика за зубами і служити, а коли щось комусь не подобається, то це і є порушення дисципліни. «Ви, негідники, думали, що комісія допоможе, — говорив наш полковник, — гівно вона вам допомогла. А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав».
Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв полковник, рука на ремені карабіна, і на всю пельку горлали:
«Ми, негідники, думали, що нам ця комісія допоможе, а вона нам гівно допомогла».
Наш полковник реготав, аж за живіт тримався, поки не підійшла одинадцята рота. Йде — земля двигтить, а коли порівнялися з нашим полковником, то ані пари з уст. Наш полковник розчервонівся, як когут, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторити усе спочатку. Але рота крокує і знову мовчить, лише ряд за рядом нахабно дивиться нашому полковникові в очі. «Ruht!»[17], командує полковник, а сам гасає по подвір’ї, гарапником ляскає по халявах і плюється. Аж потім раптом зупинився та як ревне: «Abtreten!»[18]. Сів на свою кобилу і гайнув за браму. Ми чекали, що станеться з одинадцятою ротою, а воно нічого. Ждемо день, другий, цілий тиждень, а воно знов нічого. Полковник в казармах не з’являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він в якомусь санаторії, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалася.
Наближався час післяобіднього обходу. Військовий лікар Ґрюнштейн ходив від ліжка до ліжка, а за ним фельдшер із записною книжкою.
— Мацуна!
— Тут!
— Клістир і аспірин. Покорний!
— Тут!
— Промити шлунок і хінін! Коваржік!
— Тут!
— Клістир і аспірин. Котятко!
— Тут!
— Промити шлунок і хінін!
І так всіх — одного по одному, безжально, механічно і грубо.
— Швейк!
— Тут!
Лікар Ґрюнштейн глянув на новоприбулого.
— На що хворієте?
— Мельдую послушно, в мене ревматизм.
Лікар Ґрюнштейн за час своєї практики звик бути з хворими чемно іронічним. Цей спосіб діяв набагато сильніше, ніж крик.
— Ось воно що! Ревматизм, — промовив він до Швейка. — Це у вас, дійсно, тяжка хвороба. Воно і справді прикрий випадок дістати ревматизм саме в той час, коли йде світова війна і людина рветься в армію. Думаю, що вам це страшно неприємно.
— Мельдую послушно, пане старший лікарю, мені це страшно неприємно.
— Ич, який! Йому неприємно! Дуже гарно з вашого боку, що ви з тим ревматизмом якраз тепер про нас згадали. В мирні часи такий бідолаха вистрибує собі, як козеня, але, як вибухне війна, у нього зразу ж виникає ревматизм і перестають служити коліна. Болять у вас коліна?
— Мельдую послушно, болять.
— І цілу ніч не можете заснути, чи не так? Ревматизм — дуже небезпечна, болюча і тяжка хвороба. Ми вже з ревматизмами маємо добрий досвід. Сувора дієта та й інші способи лікування дуже допомагають. Ви тут видужаєте швидше, ніж у Піщанах{47}, і помаршируєте на фронт, аж за вами закуриться.
Обернувшись до фельдшера, лікар сказав:
— Пишіть: «Швейк, сувора дієта, двічі на день промивання шлунка і раз на день клістир». А як далі буде — побачимо. Поки що відведіть його до процедурної, промийте шлунок, а коли оговтається, поставте клізму, тільки таку, знаєте, конячу, щоб кликав усіх святих на допомогу та щоб той його ревматизм злякався і чимдуж вискочив з нього.
Звертаючись до всіх, лікар виголосив промову, сповнену чудових і розумних сентенцій:
— Ви не думайте, що маєте перед собою якогось дурного вола і можете йому замилювати очі. Мене ваша поведінка зовсім не виведе з рівноваги. Я знаю, що всі ви симулянти і хочете дезертирувати з армії. Відповідно до цього я з вами і поводжуся. Я вже мав справу з сотнями таких героїв, як ви. На цих ліжках лежало таких достобіса, і їм не бракувало нічого іншого, як тільки бойового духу. Тоді, коли їх товариші боролися на фронті, вони гадали, що валятимуться в постелях, будуть діставати харч для хворих і чекати, поки війна перешумить. Але вони з біса помилилися. То й ви, лобуряки, помиляєтеся. Ще за двадцять років зі
