з чеським перекладом на другому боці:
Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.
Коли все те поклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а у деяких зголоднілих симулянтів — слина. Компаньйонка баронеси підпирала сидячого Швейка і також пускала сльози. Було тихо, як в костелі. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє… Пардон, вельможна пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, Отче небесний, благослови нам ці дари. З Твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати.
Амінь.
По цих словах він ухопив з ліжка курча і почав рвати його зубами. Лікар Ґрюнштейн слідкував за ним дуже переляканими очима.
— Ах, як йому, цьому фоячкові, смашно, — екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Ґрюнштейну, — він вже напевно видужав і може йти на фронт. Я, дійсно, надзвичайно рада, що це йому так стало в пригоді.
Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка, роздаючи цигарки і шоколадне праліне, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши «Behut euch Gott»[24], вийшла з палати в супроводі свого почту.
Поки лікар Ґрюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Ґрюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили у гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.
Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось навіть випив флакон лаку для нігтів з манікюрного комплекту і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.
Лікар Ґрюнштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про непоправність пацієнтів.
— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали собі: «якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми важко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунки, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на цілковитій дієті, а ви замість вдячности набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніш ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті, та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як всі ті лакоминки не втрималися у вашому шлунку й чверть години, бо їх своєчасно викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий дурний віл, як ви, а трохи мудріший, ніж всі ви докупи. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже таки довгенько валяєтеся тут, а прецинь ніхто з вас не хворий. Ви це зараз самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин. Кроком руш!
Коли дійшла черга до Швейка, лікар Ґрюнштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:
— Ви знаєте пані баронесу?
— Це моя мачуха, — спокійно відповів Швейк. — Малою дитиною вона мене вигнала, а тепер знову знайшла…
Лікар Ґрюнштейн лаконічно сказав:
— В такому разі, поставте Швейкові ще одну клізму.
Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки всіх були наповнені різними добрими смачними речами, а зараз там хлюпав лише ріденький чайок зі скибочкою хліба.
Номер 21 біля вікна промовив:
— А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більш, ніж печених?
Хтось промимрив:
— Замотати б тебе в ковдру і всипати жару.
Але після невдалого частування всі були такі ослаблені, що ніхто навіть не ворухнувся.
Лікар Ґрюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.
Йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: «Покажіть язик!»
Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющилися.
— Мельдую послушно, пане штабний лікарю, я вже довшого язика не маю.
Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова.
Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, якби лікарі не подумали, нібито він ховає від них язик.
Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках щодо Швейка. Половина з них запевняла, що Швейк це «ein bloder Kerl»[25], а друга, що він гунцвот, який глузує з військової служби.
— Хоч би тут і сам дідько вплутався, — заверещав на Швейка голова комісії, — ми вас перехитримо.
Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини. Старший штабний лікар підступив до нього упритул:
— Я б хотів знати, ви, морська свиното, про що ви тепер думаєте?
— Мельдую послушно, я взагалі ні про що не думаю.
— Himmeldonnerwetter![26] — вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею, — отже, він зовсім не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?
— Мельдую послушно, я тому не думаю, бо на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у 91 полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе…»
— Заткніть пельку! — люто перепинив Швейка голова комісії. — Ми про вас вже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot…[27] Ви не ідіот,Швейку, а хитрун, терта пройда, гультяй, хуліган, вошивець. Розумієте?
— Мельдую послушно, розумію.
— Я вже сказав вам, щоб ви замкнули пащеку, чи чули?
— Мельдую послушно, я чув, «замкнути пащеку».
— Himmelherrgott![28] Ну, і мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.
— Мельдую послушно, знаю, «мені не дозволено патякати».
Військові пани перезирнулися і покликали фельдфебеля.
