Якщо подорожній одної зимової ночі

Середа. Я пішов до готелю, щоб передати для панни Звіди букет фіялок. Портьє сказав, що дівчина пішла кудись іще вдосвіта. Я довго блукав околицями, сподіваючись натрапити на неї. На плацу перед фортецею застоювали чергу родичі ув’язнених: сьогодні в тюрмі день побачень. Серед убогих молодиць із хустками на головах та заплаканих дітлахів я побачив панну Звіду. Її вид був закритий чорним серпанком, що спускався з крисів капелюшка, але її постать годі було не впізнати: гордо піднята голова, висока і струнка шия.

У закутку подвір’я, мовби наглядаючи за чергою, стояло двоє чоловіків у чорному, тих самих, що розпитували мене учора на метеостанції.

Морський їжак, жалобний серпанок, двоє незнайомців: чорний колір повсякчас супроводжує мене, він являється мені в таких обставинах, що я не можу його не завважити. Для мене чорне – поклик ночі. Я подумав, що віддавна вже намагаюся прогнати із свого життя усяку темряву. Відколи лікарі заборонили мені виходити надвір після заходу сонця, я геть замкнувся в денному існуванні. Та річ не тільки в цьому: у світлі дня, в цьому розсіяному, блідавому, не скаламученому тінями сяянні я знаходжу свою темряву, чорнішу за ніч.

Середа, ввечері. Щовечора я коротаю перші години темряви, черкаючи пером по цих сторінках, яких, мабуть, ніхто й ніколи не прочитає. Прозора куля із скломаси, що звисає з стелі в моєму номері в пансіонаті «Куджива», освітлює плавний біг мого письма – може, надто нервового, щоб майбутній читач зумів його розібрати. Може, цей щоденник побачить світ через багато-багато років після моєї смерти, і на той час наша мова зазнає непередбачуваних змін, тож декотрі слова та звороти, яких я часто вживаю в своєму писанні, звучатимуть для читача дивно й не зовсім зрозуміло. Так чи так, а той, хто знайде мого щоденника, матиме наді мною незаперечну перевагу: будь-яку писану мову можна відчитати, добути з неї лексику й граматику, розчленувати її на фрази, перекласти чи переповісти ці фрази іншою мовою. А я, натомість, силуюся прочитати безконечну в’язь речей, які день-у-день остерігають мене про те, що замислив супроти мене світ. Я просуваюся навполапки, знаючи, що нема такого словника, який допоміг би перелити у слова всю ваготу захованих у речах туманних натяків. Я хотів би, щоб ця круговерть передчуттів і підозр була для читача не випадковою перешкодою в розумінні, а самою суттю того, що я пишу, а він читатиме. Можливо, цей читач, маючи за плечима докорінно інші інтелектуальні навики, з трудом слідкуватиме за ходом моїх думок. Та це не істотно. Важливо, щоб йому передалося те зусилля, яке я мушу докладати, щоб відчитати між рядками речей розпливчастий сенс того, що мене чекає.

Четвер. – Завдяки спеціяльному дозволові директора, – пояснила мені панна Звіда, – я можу приходити в тюрму у дні відвідин і сидіти за столом у кімнаті для побачень з моїм альбомом і вугільним олівцем. Простодушна людяність родичів, що приходять на відвідини, дає багато цікавих сюжетів для замальовок з натури.

Я її ні про що не питав, – дізнавшися, що я бачив її вчора коло тюрми, вона сама почулася зобов’язаною пояснити свою присутність в такому місці. Щодо мене, то я волів би, щоб вона нічого не пояснювала, – я не любив зображення людських постатей і я навряд чи спромігся б на влучний коментар, якби вона їх мені показала. А втім, вона їх не показувала. Я вирішив, що ці малюнки зберігаються в окремій папці, і дівчина, йдучи, лишає її в наглядацькій, бо ж учора – я добре запам’ятав – вона не мала з собою ані альбому в твердій палітурці, з яким вона нерозлучна, ані пенала з олівцями.

– Якби я вмів малювати, то не малював би нічого іншого, як тільки форми неживих предметів, – сказав я з рішучістю в голосі, бо хотів змінити тему, а крім того й справді, я з натури схильний добачати в непорушному стражданні речей дзеркало моєї душі.

Панна Звіда одразу ж дала взнаки, що поділяє мою думку: вона, мовляв, дуже хотіла б намалювати одну з тих невеликих чотирилапих кітвиць, – рибалки ще звуть їх «кішками». Вона показала мені кілька таких кітвиць, коли ми проходили повз рибальські баркаси, пришвартовані до молу, і пояснила мені, як тяжко намалювати оті чотири гаки – кожен під іншим кутом, з іншої перспективи. Я збагнув: кітви, що так раптово привернули мою увагу, криють у собі якесь послання, яке я повинен розшифрувати. Це заклик зупинитися, зачепитися за щось, сягнути дна, – словом, покласти край моєму блуканню по хвилях, ширянню по верховодді. Однак це тлумачення все ж не єдино можливе: то міг би бути й поклик одчалювати, сміло рушати в чисте море. Сама форма цих кітвиць: чотири приплюснуті зазубні, чотири залізні руки, пообтирані об підводне каміння, – остерігала мене, що ніяке рішення не минеться гладко, без тертя й без болю. Єдиною полегшею було те, що йшлося не про важку глибоководну кітву, а про похватну прибережну кітвицю: я не повинен був раз і назавжди зректися молодечої безтурботности, треба було тільки, щоб я перевів подих, замислився, заглянув у темні глибини своєї душі.

– Щоб я могла замалювати цей предмет з усіх боків, у всіх ракурсах – сказала Звіда, – я мусила б мати його при собі. Щоб обдивитися його, освоїтися з ним... Як ви гадаєте, можна купити в рибалок таку кітвицю?

– Можемо запитати, – одказав я.

– А може б ви спробували купити її для мене? А то мені самій якось ніяково: щоб міська дівчина та й цікавилася рибальською снастю, - хтозна, що про мене й подумають...

Мені уявилося, як я дарую дівчині залізну кітву, немовби це букет квітів: у цьому образі, в його недоладності було щось кричуще, жорстоке. Тут, безперечно, теж було якесь приховане знамення, та я ніяк не міг його збагнути. І пообіцявши собі, що обміркую це питання на дозвіллі, я відповів «гаразд, спробую».

– Було б добре, якби кітвиця була разом із швартовим тросом, – уточнила Звіда. – Я можу цілісінькими годинами малювати змотаний канат і нітрохи не втомлююсь. То ви вже постарайтесь узяти якнайдовший: метрів десять, ні, краще двадцять.

Четвер, увечері. Лікарі дозволили мені вживати алкогольні напої в помірних кількостях. Щоб одсвяткувати цю новину, навзаході сонця я прийшов у трактир «Зоря Свазії» і взяв склянку теплого рому. Коло прилавку повсідалися рибалки, митники, портові робітники. Через шум і гомін розмов пробивався голос літнього чоловіка в однострої тюремного наглядача. Той був уже добре під чаркою і ніс якусь маячню: – Щосереди до мене приходить одна напарфумлена панночка і тицяє мені купюру в десять крон, щоб я лишив її наодинці з арештантом. А в четвер я спускаю ці десять крон отут із вами. Я коли час побачення кінчається, панночка йде, але все її чепурне плаття вже наскрізь просякло тюремним смородом. А арештант, вертаючись до камери, забирає на своїй в’язничній робі пахощі панноччиних парфумів. А мені лишається запах пива. Життя – не що інше, як обмін запахами.

– Життя – це, так би мовити, теж свого роду смерть,  – втрутився інший п’яний, що з фаху був – як небавом виявилось – гробарем. – Я просякаю тут запахом пива, щоб заглушити запах смерти, який мене переслідує. Ну а запах пива – його заглушить тільки запах смерти, я то вже знаю, не одному пиякові копав могилу.

Я потрактував цей діялог як осторогу, заклик бути сторожким і чуйним: світ валиться, розпадається і намагається й мене потягти за собою, в небуття.