До того ж, професор Уззі-Тузо перекладав спочатку якось нерішуче, так наче не зовсім тямив, як би то краще пов’язати, погодити між собою слова та вислови: він кілька разів повертався до тих самих уступів, щоб причесати розтріпаний синтаксис, крутив фразами на всі боки, кремсав і теребив їх, аж поки не припасовував сяк-так одна до одної, зупинявся на щодругому слові, щоб пояснити особливості його вживанння в прямому й переносному значенні, супроводжував усе це розмашисто-обтічними жестами, немовби закликав задовольнитися приблизним відповідником, раз-по-раз переривався, щоб виголосити граматичні правила, викласти етимологію окремих слів або зацитувати класиків. Та коли ти вже, здавалось, остаточно переконався, що професорові ближчі до душі філологічні тонкощі, аніж самий сюжет роману, ти раптом усвідомлював, що на ділі все навпаки: ця вчена шкаралуща служить виключно для того, щоб захистити сказане й несказане у тексті, вберегти його внутрішнє дихання, яке вмить вивітрюється при контакті з зовнішнім світом, оте відлуння втраченого знання, яке являється в півтемряві натяків та недомовок.
Загнаний в кут, з одного боку, потребою тлумачити прочитане, щоб текст міг найповніше виявити глибину свого змісту, а з другого, свідомістю того, що всяке тлумачення є сваволя й насильство над текстом, професор, натикаючись на особливо плутані уступи, не знаходив ліпшого способу прояснити їх суть, аніж узяти й прочитати ці самі фрагменти мовою оригіналу. Давно забута кімерійська вимова, виснувана з теоретичних правил, а не засвоєна з живого бриніння людських балачок із їх неповторними інтонаціями, не позначена впливом розмовного вжитку, який перетоплює й переливає в нові форми звуки та склади, – ця вимова надавала словам абсолютности й безвідносности голосу, на який ніхто й ніколи не відгукнеться. Вона була наче спів останнього птаха якогось вимерлого виду, наче гримке гуготання допіру сконструйованого реактивного літака, який розвалюється в небі під час першого ж випробного польоту.
Та поступово, мало-помалу, щось ожило, щось заграло в цьому химерному й неоковирному плетиві фраз, розмірена проза роману запанувала над ваганням і хвилюванням голосу, розповідь потекла плинною, бистрою, прозорою рікою, і Уззі-Тузо плавав у ній, мов риба, допомагаючи собі жестами (широко загрібаючи руками, наче плавцями), рухами губ (випускаючи із них слова, неначе бульбашки повітря), поглядом (його очі бігали по сторінках, мов риб’ячі очиці – по морському дну, мов очі відвідувача акваріюму, що стежать за метушінням рибки в освітленому скляному кубі).
Круг тебе вже не кафедра із стелажами, книгами й миршавеньким професором: ти опинився всередині роману, ти бачиш цей пляж на березі холодного північного моря, ти йдеш слідами цього вразливого, хоровитого добродія. Ти так захопився, що й не зауважив – коло тебе ще один слухач. Краєчком ока ти помічаєш Людмилу. Вона вже тут – сидить на купі запилених фоліянтів, теж ловить кожне слово й нетерпляче очікує, що ж далі.
Вона тільки-но з’явилася чи слухала роман од самого початку? Зайшла тишком, без стуку? А може, вже давно тут, ховалася між стелажами? (Вона любить тут ховатися, казав Ірнеріо. Приходять сюди, щоб займатися незнати чим, казав професор). А може, це мана, навіяна заворожливими словами професора- чаклуна?
Уззі-Тузі ні на мить не перервав свого речитативу і ніяк не дав узнаки, що поява нової слухачки його здивувала, – так наче дівчина була тут зроду-віку. І не здригнувся з несподіванки, коли вона, перервавши надто протяглу павзу, запитала: – І що далі?
Хряп – професор різко згорнув книжку. – А далі – все, кінець. «Схилившись над краєм урвища» на цьому й кінчається. Написавши перші сторінки свого роману, Укко Ахті впав у депресію, яка не відпускала його кілька років і довела до того, що він чотири рази пробував накласти на себе руки. Остання спроба виявилася вдалою. Цей фрагмент був опублікований посмертно, разом з іншими творами, виявленими в паперах померлого: віршами, уривками з інтимного щоденника та нотатками до нарису про інкарнації Будди. На жаль, не вдалося відшукати ніяких начерків ані чернеток, що розповіли б, у який бік мав розвиватися сюжет. Роман «Схилившись над краєм урвища», дарма що незавершений, а може, саме тому, – це найпоказовіший зразок кіммерійської прози. Це твір особливо промовистий – промовистий у тому, що він показує, а ще більше – в тому, що приховує, в тому, чого уникає, не каже, замовчує...
Професоровий голос, здавалося, от-от згасне. Ти витягуєш шию, щоб переконатися, чи професор усе ще там, за стіною стелажів, що заслоняють його від твоїх очей, але його не видно: може, він затаївся в хащах учених видань і підшитих рік за роком журналів, стиснувся в пилинку й утересувався в жадні до пилу щілини між палітурками, може його потягла в небуття та сама гірка доля, яка тяжіє над предметом його студій, а може, він провалився в ту чорну зівущу безодню, до якої привів тебе раптово обірваний сюжет роману. На краю цієї безодні ти хотів би встояти, утримавши Людмилу й самому вхопившись за неї. Твоя рука гарячково намацує руку дівчини...
– І не питайте, яке продовження цеї книжки! – пронизливий вигук лунає з неозначеної точки поміж стелажами. – Всі книжки мають своє продовження по той бік... – Професоровий голос то стелиться низом, то витає попід стелею. Куди ж подівся сам професор? Може, заліз під стіл, а може, повиснув на лямпі.
– Де-де вони мають продовження? – питаєте ви, балансуючи на краю прірви. – По той бік чого?
– Книжки – це сходинки порогу... Через нього переступили всі кіммерійські письменники... Далі голос забирають мертві, своїм голосом без слів вони говорять те, що можна висловити тільки мовою мертвих. Кіммерійська мова – остання мова живих... гранична мова! Сюди приходять, щоб прислухатись до потойбіччя... Послухайте...
Та ви двоє вже нічого не слухаєте, – ви теж зникли, забилися в куток, притиснулись одне до одного. Це така ваша відповідь? Ви хочете показати, що й живі мають мову без слів, що нею не напишеш книжок, але можна жити нею, мить за миттю, нічого не записуючи й не запам’ятовуючи? І ця мова, безсловесна мова живих тіл, була першою, була ще на самому початку – може, цю істину ви хочете донести до професора? – а тоді вже появилися слова, якими пишуть книжки, якими люди безуспішно намагаються перекласти цю первинну мову, а тоді...
– Всі твори кіммерійської літератури – незавершені... – зітхає Уззі-Тузо, – бо всі вони продовжуються по той бік... іншою, мовчазною мовою, на яку покликаються всі слова всіх книжок, що їх ми нібито читаємо...
– Нібито... Чому: нібито? Я люблю читати, я читаю насправжки... – Це говорить Людмила, гаряче, з переконанням. Вона сидить навпроти професора, одягнена просто й елегантно, у все світле. Так само світло й просто вона дивиться на світ, захоплено приймаючи все те, що він дає, і це робить її безмежно далекою від бездонної егоцентричности роману, який кінець-кінцем западається сам у себе. В її голосі ти шукаєш опори для свого прагнення триматися речей, як вони є, читати те, що написане, й нічого більше, сторонитися примар, що невловимо вислизають із рук. (І хоча ваші обійми – визнай це – всього-на-всього виплід твоєї уяви, вони все-таки можуть стати дійсністю, раніше чи пізніше...)
Однак Людмила завжди на крок попереду тебе. – Мені подобається усвідомлювати, що є інші книжки, і я ще зможу їх прочитати... – каже вона, не сумніваючись у тому, що силі її бажання повинні відповідати реальні, конкретні, хоч і незнані поки що об’єкти. Як же поспіти за нею, за цією жінкою, що завжди читає іще одну книжку крім тої, яку має перед очима, – книжку, якої ще немає, але яка, в силу читаччиного бажання, не може не існувати?
