перебирали милицями, коней, яких вели за вуздечку навскоси, щоб підкуті залізом копита не послизнулися на залізних сходинках, мотоцикли з колясками, що їх доводилося з трудом переносити на руках (мотоциклістам краще було б податися на Вантажний Міст, як то з обуренням кричали їм піші, але це подовжило б їм шлях на цілу милю), – коли раптом помітив даму, що йшла поруч мене.
Вона була одягнута в пальто з хутряними вилогами й закаврашами, на голові круглий капелюшок- дзвіночок з вуаллю і пришпиленою трояндою: словом, вельми елегантна, а на додаток молоденька й симпатична, як я невдовзі мав змогу сконстатувати. Дивлячись на неї збоку, я бачив, як вона широко розплющила очі, рукою в рукавичці прикрила вуста, з яких виривався крик жаху, і заточилася. Вона була б упала, її б розтоптав цей натовп, що пер, наче стадо слонів, якби я швидко не вхопив її за руку.
– Вам погано? – запитав я. – Спріться на мене. Зараз усе минеться.
Вона вся заклякла й не могла зробити й кроку.
– Порожнеча, порожнеча, там унизу, – витиснула вона з себе, – допоможіть, голова паморочиться...
Довкола, правду кажучи, не видно було ніякої причини для запаморочення, але дівчина була в панічному страху.
– Не дивіться вниз, тримайтеся за мою руку. Йдіть за людьми, ми вже майже на тому боці, – кажу я, добираючи слів, що могли б її заспокоїти.
А вона: – Я чую, як усі ці кроки відриваються від сходинки й ступають у порожнечу, падають, усі люди падають... – каже, раз-у-раз затинаючись.
Я опустив очі й подивився в просвіти між металевими сходинками – внизу безбарвною рікою, наче білі хмарки, пливли поодинокі крижини. В миттєвому замішанні мені здалося, наче я відчуваю те саме, що й вона: що порожнеча переливається в порожнечу, кожний уступ, хоч би й зовсім маленький, веде на інший уступ, кожна прірва впадає в незглибну безодню. Я обхопив її рукою за плечі, спробував стримати юрбу, що з лайкою напирала ззаду: – Гей, там, дайте пройти! Найшли де обніматися, безстидники! – але щоб уникнути цієї людської лавини, що нестримно насувалася на нас, треба було б одійти за край мосту, злетіти в повітря... Ось тут і я відчув себе наче підвішеним над прірвою...
Може, то власне моя розповідь наводить міст над порожнечею, нагромаджуючи на купу відомості, відчуття, пристрасті, щоб грузом особистих і громадських збурень вимостити шлях крізь темряву недовідомих історичних та географічних обставин. Я продираюся через густі хащі деталей, що ховають під собою порожнечу, якої я не хочу помічати, і рвучко прямую далі, а тим часом моя героїня завмерла на краю сходинки посеред натовпу, що напирає й напирає, і я мушу мало не силкома звести її вниз, поставити ногами на твердий брук набережної.
Оговтавшись, вона гордо підносить голову і, не затримуючись, упевненим кроком іде вперед. Вона прямує до Старих Млинів, і я з трудом поспіваю за нею, наддаю ходи.
Так само й розповідь не без труду поспіває слідом за нами, фраза за фразою відтворюючи діялог, побудований на порожнечі. Для розповіді міст не скінчився: за кожним словом зяє безодня.
– Вам уже легше? – питаю я її.
– А, пусте. У мене часом паморочиться голова, коли я найменше цього чекаю, коли й близько нема ніякої небезпеки... Високо, низько – не має значення... Коли я дивлюся на небо вночі й думаю про віддаль до зірок... Або вдень... Наприклад, якби я лягла тут горілиць і дивилась у небо, мені б теж голова пішла обертом... – і показує на хмари, що мчать високо вгорі, втікаючи від вітру. Вона говорить про запаморочення мов про якусь спокусу, що водночас і манить, і лякає.
Я трохи розчарований, що вона не сказала ні слова подяки. Завважую: – Тут не найкраще місце, щоб лягати й дивитись на небо, що вдень, що вночі. Повірте, я на цьому трохи знаюся.
Фрази нашого діялогу перемежовуються з порожнечею, наче залізні сходинки мосту.
– Знаєтесь? На розгляданні неба? Ви що, астроном?
– Не зовсім, я проваджу трохи інші спостереження, – і я показав на петлиці артилериста. – У дні бомбардувань я спостерігаю за польотом шрапнелі.
З петлиць її погляд ковзає на погони, яких я не маю, а тоді на малопомітні нашивки на рукавах. – Ви з фронту, лейтенанте?
– Алекс Циннобер, – одрекомендувався я. – Не знаю, чи можу я називатися лейтенантом. У нашому полку всі звання скасували, але розпорядження весь час міняються – так і дивись, відновлять знову. Поки що я боєць із двома смужками на рукаві, от і все.
– А мене звати Ірина Піперіна. Так мене звали й до революції. Ну а як буде далі – побачимо. Я була художником по тканинах, а поки тканини в дефіциті, буду розмальовувати повітря.
– Є люди, яких революція змінила так, що вони самі себе не впізнають, а є й такі, що почуваються самі собою більш ніж будь-коли. Це, певно, знак, що вони вже готові до нової епохи. Ви згодні?
Вона мовчить. Я додаю: – Якщо тільки вони не з тих, що бояться змін і тікають од них. Але це ж не про вас?
– Я... Скажіть перше ви мені: ви самі сильно змінилися?
– Не дуже. Я помічаю за собою, що попри все зберіг певні поняття про честь і обов’язок: не можу, наприклад, не підставити плече дамі, що падає, дарма що сьогодні за це вже не прийнято дякувати.
– У всіх бувають моменти слабкости: і в жінок, і в чоловіків, і хтозна, лейтенанте, чи не випаде й мені нагода віддячити вам за вашу недавню люб’язність. – У її голосі вчуваються терпкі нотки, мало не образа.
На цьому діялог, що прикував до себе всю мою увагу і змусив геть забути про розбурхане, зворохоблене місто навколо мене, може перерватися: прибережний майдан, а заразом і сторінки книжки перетинають звичні вже військові валки, а може не менш звичні черги за харчами або колони робітників із транспарантами, – і ми втрачаємо одне одного з очей. Коли я бачу її знову, вона вже далеко, її капелюшок з трояндою лине над морем сірих кашкетів, шоломів, строкатих хусток. Я пробую наздогнати її, але вона зникає в натовпі, ні разу не обернувшись.
Далі йде кілька абзаців, заповнених іменами політиків і воєначальників, звідомленнями про наступи й
