відступи на фронті, новинами про розколи та об’єднання партій, представлених у Тимчасовому уряді, і все це впереміш із спостереженнями над погодою: зливи, іній, перепливи хмар, шквали північного вітру. Втім, погода слугує тільки для того, щоб відтіняти стани моєї душі: моменти, коли я з радісним самозабуттям кидаюся в вир подій, і моменти, коли я понуро заглиблююся в себе, коли всі мої думки поглинає настирлива мана: Мені мариться, начебто все, що мене оточує, служить тільки для того, щоб щоб я міг замаскуватися, сховатися, наче тільки для цього виростають на кожному кроці бруствери з мішків із піском (таке враження, що місто готується обороняти кожну вулицю й кожен провулок) та незграбні барикади, що заходами активістів різних мастей за ніч обростають плакатами, але папір намокає од дощу, бубнявіє, фарба пливе, і над ранок там уже нічого не прочитаєш.
Кожного разу, переходячи повз розкішний палац, у якому розмістився Комісаріят важкої промисловости, я кажу собі: «Пора провідати мого приятеля Валер’яна». Я повторюю це собі, відколи прибув у місто. Валер’ян – найближчий мій товариш в цьому місті. Але щоразу я переношу цей візит на потім, бо перше мушу скінчити якусь важливу справу. Треба сказати, що я тішуся винятковою як на кадрового військовика свободою: в чому полягають мої обов’язки, ні мені, ні іншим до пуття не ясно, я сную з одного штабу в другий, мене рідко можна застати в казармах, так наче я не числюся в жодному з розквартированих у столиці підрозділів, але так само рідко мене побачиш і прикутим до письмового столу.
На відміну від Валер’яна, який за столом днює і ночує. От і того дня, коли я заскочив до нього, він сидів за своїм столом. Правда, в ту мить він був далекий од справ урядових: він саме чистив свого револьвера. Коли він побачив мене, на його зарослому щетиною лиці ворухнувся усміх. – О, і ти, бачу, попався в нашу пастку. Вітаю.
– А може, я сам наставляю пастки, – одказав я.
– У нас тут пастка в пастці всередині пастки, і всі закляпуються одночасно. – Здавалося, він хоче попередити мене про щось.
Палац, у якому розташувалися службовці Комісаріяту, належав був одному скоробагатькові, що нажив капітал на воєнних поставках; під час революції палац конфіскували. Позостала з колишніх часів крикливо- розкішна обстава дивним чином уживалася з понурим бюрократичним інвентарем. Приміром, Валер’янів кабінет був, наче який будуар, заставлений усіляким китайським безділлям: вази з драконами, лаковані скриньки, шовкова ширма.
– Це в тебе не пастка, а якась пагода. Кого ти хочеш сюди заманити? Китайську принцесу?
З-поза ширми виходить жінка: коротко стрижене волосся, сіре шовкове плаття, молочно-білі панчохи.
– Навколо революція, а чоловіки сплять і бачать усе те саме, – мовить вона, і її агресивно-єхидний голос нагадує тобі про хвилинну зустріч на Залізному мості.
– Бачиш? Тут є вуха, що ловлять кожне наше слово... – каже Валер’ян, сміючися.
– Революція не присікується до того, хто що снить, товариш Піперіна, – кажу я.
– Але й не рятує від кошмарів, – одказує вона.
Втручається Валер’ян: – Я й не знав, що ви знайомі.
– Ми зустрілися в одному сні, – кажу я. – Разом падали з мосту.
А вона: – Неправда. В кожного свої сни.
– Буває й так, що просипаєшся у теплому містечку, як-от тутечки, де не боїшся ні висоти, ні запаморочення... – проваджу я своє.
– Запаморочення чигає скрізь і всюди, – каже вона, бере револьвер, якого Валер’ян допіру склав, і примружившись, дивиться в цівку, наче перевіряє, чи добре там вичищено. Тоді крутить барабан, вставляє кулю в одне з гнізд, зводить курок, наставляє револьвера собі в очі і повертає барабан. – Наче бездонний колодязь. Чуєш поклик небуття, спокусу вільного падіння, наближення темряви, що кличе і манить...
– Гей-гей, не жартуй із зброєю, – кажу я і простягаю руку, але вона вмить націлює револьвера на мене.
– Чому це? Вам, чоловікам, можна, а жінкам – зась? Справжня революція настане тоді, коли зброя перейде до жінок.
– А чоловіки залишаться беззбройні? По-твоєму, товаришко, це справедливо? І що ж робитимуть жінки із зброєю?
– Що робитимуть? А займуть ваше місце. Ми нагорі, ви внизу. Щоб ви на власній шкурі відчули, що значить бути жінкою. Давай, ворушися, ставай коло свого дружка! – наказує вона, не відводячи від мене револьвера.
– Коли Ірина щось убила собі в голову, то це всерйоз і надовго, – застеріг мене Валер’ян. – Сперечатися з нею марно.
– І що далі? – питаюся я й дивлюся на Валер’яна, чекаючи, коли він покладе край цим жартам.
Та Валер’ян, немовби в трансі, дивиться на Ірину непритомними очима, всім своїм виглядом показуючи, що він безоглядно віддається на її ласку, що єдина радість у його житті – коритися її свавільству.
Заходить мотоцикліст, що привіз пачку документів з Головного Штабу. Відчинені двері заслонили Ірину, й вона непомітно зникає. Валер’ян, мов нічого й не трапилося, порається з паперами...
– Але й жарти тут у вас, мушу сказати... – звертаюсь я до нього, тільки-но ми лишились наодинці.
– Ірина не жартує, – каже він, не відриваючи погляду від розкладених на столі аркушів. – Сам переконаєшся.
Відтепер час міняє свою форму, ніч розростається, ночі зливаються в одну-єдину ніч, що її темними просторами блукає наша уже нерозлучна трійця – одну-єдину ніч, що сягає кульмінації в Ірининій спальні, у сцені, що повинна бути вкрай інтимна, але водночас виклична, виставлена напоказ, в жертвеній церемонії того таємного культу, в якому жрицею, богинею, осквернителькою і жертвою є сама Ірина. Перервана було розповідь точиться далі, але тепер той простір, що вона повинна перетнути – ущерть заповнений, густий, не залишає жодної щілини, куди міг би закрастися страх порожнечі: за помережаною геометричним узором запоною, серед розкиданих подушок повітря просякло запахами наших оголених тіл. Іринині груди ледь виділяються на худощавому огрудді, навколо сосків широкі темні ореоли, що пасували б до пишнішого бюсту,
