оригінал, кажемо перекласти кілька рядків уголос... І він зізнається, що не тямить по-кімврійському ні слова!
– Але ж він таки здав вам якийсь переклад?
– Він просто повставляв туди кімврійські, тобто ні, кіммерійські – я вже геть заплутався, – імена, а сам текст переклав з іншого роману...
– З якого?
– Ми теж поцікавилися: з якого? А він каже: з одного польського (так, польського!) роману Таціо Базакбаля...
– «Неподалік од хутора Мальборк»...
– Авжеж. Та це ще не все. Отже, він заявив, що це Базакбаль, і ми йому повірили. Книжка була вже пішла до друку. Ми кажемо: стоп, треба міняти фронтиспіс, палітурку. Це, ясно, величезні збитки, але що вдієш. Байдуже, яка там назва, чиє там ім’я на обкладинці, – головне, що роман є, він перекладений, набраний, віддрукований... Але вся оця метушня в друкарському цеху, в палітурному цеху, – треба було замінити перші шістнацять сторінок з липовим фронтиспісом на нові, з новим фронтиспісом... Словом, почався страшний розгардіяш, який перекинувся й на всі інші новинки, що були на той час у друку. Цілі наклади були пущені під ніж, а книжки, що вже пішли були у продаж, довелося відкликати з книгарень...
– Я не розумію одного: про який роман ви оце говорите? Отой про чоловіка з валізкою на вокзалі чи про хлопця, що їде з ферми? Чи про...
– Потерпіть хвилинку. Я ще не розказав вам головного. Ми, ясна річ, більше не йняли віри цьому типові й вирішили впевнитись, чи правду він говорить. Ми зіставили переклад з оригіналом, і що ми побачили? То був ніякий не Базакбаль, то був переклад з французької, роман одного маловідомого бельгійського автора, Бертрана Вандервельде, і називався він... Зараз, я вам його покажу.
Каведанья кудись зникає, а за хвилину появляється знову і подає тобі папку з ксерокопіями: – Осьдечки, він називається «Дивиться вниз, де згущається темрява». Це французький текст перших сторінок. Подивіться, самі переконаєтеся, що то за пройдисвіт. Він переклав це дешевеньке чтиво слово до слова і видавав його то за кімврійський, то за кіммерійський, то за польський роман...
Ти гортаєш ксерокопії і вже з першого погляду бачиш: «Regarde en bas dans l’epasseur des ombres» Бертрана Вандервельде не має нічого спільного з тими чотирма романами, що ти почав був читати. Ти хочеш одразу сказати про це Каведаньї, але він дістає з папки якийсь папірець і показує тобі: – Хочете подивитися, що він посмів заявити нам після того, як ми викрили його фальшивства? Ось його лист... – І показує пальцем на один з уступів, щоб ти його прочитав.
«Яка різниця, чиє ім’я написане на обкладинці? Перенесімось подумки на три тисячі років у майбутнє. Хтозна, скільки книг нашої доби доживе до того часу, імена яких наших письменників перетривають у віках? Напевно, декотрі найвизначніші книжки не втратять своєї слави, але імена їх авторів забудуться, і вони будуть вважатися анонімними, як-от епос про Гільгамеша. А декотрі автори лишаться знаменитими, але всі їхні твори будуть уважатися втраченими, як то сталося з Сократом. А може, всі вцілілі книжки будуть приписуватися якомусь одному легендарному авторові, на кшталт Гомера».
– Ач, як загнув? – вигукує Каведанья, а тоді додає: – Хоча цілком може бути, що він має рацію. Схоже на те...
Він самозаглиблено схитує головою, то всміхається сам до себе, то тихо зітхає. Про що він думає? Ти, Читачу, запросто можеш прочитати це в нього на чолі. Вже стільки років Каведанья порається коло тої кухні, де готуються книжки, сторінка за сторінкою, він день-денно бачить, як вони народжуються і вмирають, а проте для нього все це наче й не книжки. Справжні книжки – це ті, що він читав давним-давно, – тоді, коли книжки були для нього мовби посланцями з інших світів. Так само й з авторами: він щодня провадить із ними пересправи, добре знає всі їх манії, вагання, їх вразливість і самозакоханість, але для нього справжні автори – це ті, про яких він знає тільки ім’я на обкладинці, те ім’я, що становить одно ціле з назвою книжки. Це автори, що поділяють примарну реальність своїх персонажів та згаданих у книжках місцин і, точно так само, як ці персонажі й ці місцини, водночас існують і не існують. Колись автор був для нього невидимою точкою, з якої зроджувалися книжки, порожнечею, де витали примарні образи, підземним ходом, який сполучав отой курятник, де ховався хлопчак із книжкою, із дивовижними, незнаними світами...
Його знову хтось кличе. Якусь мить він вагається: забрати ксерокопії чи лишити їх тобі. – Розумієте, це важливий документ, і він повинен лишатися в цих стінах. Речовий доказ, так би мовити. За це нас можуть притягти до суду: плагіят усе-таки... Тому, коли хочете почитати, читайте тут, за цим столом. А коли прочитаєте, поверніть папку мені, – тільки не забудьте, бо сам я можу запросто забути. Не дай бог вона загубиться...
Ти міг би сказати, що нема такої потреби, що ти шукав зовсім не той роман, та може, початок книжки здався тобі цікавим, а може, доктора Каведанью знову затягло в вир редакційних клопотів, – і тобі не лишається нічого іншого, як сісти за стіл і читати «Дивиться вниз, де згущається темрява».
ДИВИТЬСЯ ВНИЗ, ДЕ ЗГУЩАЄТЬСЯ ТЕМРЯВА
Я щосили тягнув за краї пластикового мішка, але де там: він досягав Жожо тільки по шию, і голова вперто стирчала назовні. Можна було б запихати його в мішок головою вперед, але це теж не розв’язувало проблеми, бо назовні лишалися б ноги. Виходом було б зігнути йому ноги в колінах, що я і пробував зробити: я брався і так і сяк, я пробував розрухати його копняками, але суглоби вже геть задубіли й не піддавалися, а коли врешті піддалися – коліна зігнулися разом з мішком. У такому вигляді переносити його було – чиста мука, а голова стирчала ще дужче, ніж перед тим.
– Коли вже я спекаюсь тебе назовсім, а, Жожо? – примовляв я і щоразу, як повертав мішок і бачив його солодкаву тупу пику, кокетливі вусики, намащене брильянтином волосся, вузол краватки, що визирав з мішка наче з-під джемпера – я маю на увазі джемпери тих років, що за їх модою він одягався. Додержувати цієї моди Жожо почав із запізненням, коли вона вже не була модною ніде в світі, але він іще замолоду заздрив типам, що отак зачісувалися й отак вбиралися, бо все це, від напомадженого волосся до чорних лакованих штиблетів із замшевими носками, було для нього символом удачі. А тепер, так високо піднявшися, він був надто засліплений своїм успіхом, щоб роздивлятися навколо, а то зауважив би: ті, до кого він так прагнув уподібнитися, виглядають уже зовсім інакше.
Помада добре тримала зачіску: коли я обіруч втрамбовував його довбешку в мішок, кругленька шапочка волосся не втратила форми, а тільки розпалася на цупкі дугасті пасма, що колихалися, мов травинки на вітрі. Вузол краватки зсунувся набік, і я машинальним рухом поправив його на місце, так наче труп із перекошеною краваткою більше впадає в око, аніж труп бездоганно елегантний.
– Треба ще одного мішка, щоб насадити йому на голову, – сказала Бернадетта, і я вкотре змушений був
