справа нечиста, я-то вже знаю.
– Мадмуазель Сибілла, – каже він.
– До чого тут моя дочка – до цих крокодилів? – вигукую я. Вона вже давненько живе сама по собі, і я не маю нічого проти, але щоразу, коли чую вісті про неї, мені стає тривожно на душі. Не знаю чому, але думка про дітей усе викликає в мене якусь гризоту.
І тут виявляється, що в нічному клубі на Плас-Кліші Сибілла виконує номер із кайманами: все це зразу справило на мене таке кепське враження, що за подробиці я навіть не розпитував. Я знав, що вона працює в нічних клубах, але на людях виробляти отаке паскудство з крокодилами – то була остання річ, якої батько міг би побажати для своєї єдиної дочки, – принаймні, такий батько, як я, з моїм протестантським вихованням.
– І як називається цей заклад? – питаю я, змінившись на лиці. – Хотів би я зайти на все це подивитися.
Він простяг мені рекламний проспект, і в мене мороз пішов поза шкурою, бо це ім’я, «Нова Титанія», звучало знайомо, до болю знайомо, дарма що то були спогади з іншого краю земної кулі.
– І хто усім цим заправляє? – питаю. – Хто там директор, хазяїн?
– А, ви про мадам Татареску... – і підняв цинкове відро, щоб забратися геть разом із виводком.
В очах у мене зарябіло від копишіння зелених лусок, лап, хвостів, роззявлених пащ. Мене мов палкою вальнули по голові, у вухах щось застугоніло, заревло, немов труба судного дня, – тільки-но я почув ім’я цеї жінки. Од її гнильного, руїнницького впливу я втік був сам і врятував Сибіллу, і я сподівався, що тут, за двома океанами, наші сліди загубилися, і я нарешті зможу налагодити для себе і для дівчини тихе розмірене життя. Та все марно: Власта й тут добралася до своєї дочки і, використаши Сибіллу як приманку, знов затисла мене в кулак – як то вміє тільки вона, пробуджуючи в мені водночас найлютішу відразу і темний невиразний потяг. А ось і перша вісточка од неї, якраз у її дусі: оцей клубок гаддя. Вона наче нагадує мені, що зло – це та стихія, якою вона дихає, що світ – це яма з крокодилами, з якої годі вискочити.
Власне таким побачився мені з висоти останнього поверху цей зачумлений дворик. Небо вже сіріло, а внизу ще клубочилася темрява, і я ледве міг розгледіти невиразну пляму, на яку перетворився Жожо після того, як кілька разів перевернувся в повітрі, метляючи полами піджака, мов крилами, і голосно, наче хто вистрілив з гармати, грюкнувся об землю, переламавши собі всі кості.
Пластиковий мішок лишився в мене в руках. Я хотів був кинути його тут, але Бернадетта боялася, що знайшовши мішок, можна буде здогадатися, як було все насправжки, – тож краще забрати його з собою, і кінці в воду.
На першому поверсі коло входу в ліфт стояло троє чоловіків. Руки в них були закладені в кишені.
– Привіт, Бернадетто.
І вона їм: – Привіт.
Мені одразу не сподобалося, що вона з ними знайома, тим паче, що своєю манерою вдягатися вони сильно скидалися на Жожо, хоч і були трохи менше старомодні.
– Що в тебе в мішку? Дай-но гляну, – сказав найкоренастіший із трьох.
– Дивись. Тут порожньо, – кажу я незворушно.
Він запускає руку в мішок. – А це що? – І дістає чорний лакований штиблет із замшовим носком.
VI
На цьому ксерокопії закінчуються. Ти не можеш повірити: єдине твоє бажання – дізнатися, що ж там далі. Мусить же десь бути повний текст. Ти з надією озираєшся навколо, але тебе чекає розчарування: в цьому закладі книжки існують тільки в вигляді сирових матеріялів, запасних частин, коліщаток і трибок, що монтуються, розбираються й монтуються знову. Тепер ти розумієш, чому Людмила не схотіла йти з тобою. Тебе охоплює страх. А що як і ти опинився тепер «по той бік», безповоротно втратив усі ті привілеї, що їх має читач супроти книжки: втратив можливість розглядати написане як остаточну, доконану річ, щось таке, що вже нічого не додати й не відняти. Правда, тебе обнадіює думка про те, що навіть доктор Каведанья, що днює й ночує «по той бік» книжок, не зневірився в можливості наївного, простодушного читання.
Ось між скляними перегородками з’являється постать літнього редактора. Ти хапаєш його за рукав і кажеш, що дуже хотів би дочитати «Дивиться вниз, де згущається темрява».
– А бог його знає, де решта сторінок... Усі папери з досье Марани десь погубилися. Машинописи перекладів, оригінали кімврійською, польською, французькою. Коли пропав він сам, почало пропадати і все з ним пов’язане: поступово, день за днем, аж поки не лишилось геть нічого.
– І ви нічого про нього не знаєте: де він, що з ним?
– Ну, він писав нам листи... Купу листів... Писав якісь несусвітні історії... Навіть не можу розповісти вам, про що, бо сам нічого до пуття не розторопав. Там стільки листів, що можна читати годинами.
– А можна мені глянути?
Побачивши твою наполегливість, Каведанья каже принести з архіву папку з написом «Марана, Гермес, др. наук».
– У вас є трохи вільного часу? Що ж, тоді сідайте і читайте. Потім скажете мені, що ви про все це думаєте. Не знаю, може ви тут щось допетраєте.
У Марани завжди знаходився якийсь буденний, діловий привід для листа: пояснити затримку із здачею перекладів, попросити аванс, повідомити про зарубіжні книжкові новинки, яких просто не можна залишити без уваги. Та серед цих звичайних тем робочого листування раз по раз виринають туманні натяки на якісь інтриги, змови, таємниці, і щоб пояснити ці свої натяки (або пояснити, чому він не хоче нічого пояснювати), Марана пускався в небилиці, дедалі химерніші й плутаніші.
Листи відсилалися з розмаїтих місцевостей усіх п’яти континентів. Та здається, Марана ніколи не слав своїх листів звичайною поштою, а все передавав їх якимись випадковими посланцями, бо марки на конвертах ніколи не відповідали тим країнам, де листи були написані. Так само й датування листів було якесь сумнівне:
