в деяких листах автор покликався на попередні свої послання, які, проте, були написані значно пізніше, або обіцяв подати в наступному листі певні відомості, які ти знаходив на аркушах, датованих попереднім тижнем.
Останні його листи були написані з якогось «Серро-Неґро» – певно, села чи містечка, загубленого десь на безкраїх просторах Південної Америки. Та де саме воно лежить – високо на схилах Андів чи в тропічних лісах Оріноко – це важко зрозуміти з суперечливих описів місцевости. Ось у тебе перед очима лежить, начебто, звичайний діловий лист – але чому, на бога, Марана підписується як представник видавництва, що друкує книжки кімерійською мовою? І як можливо, щоб це видавництво, орієнтоване на обмежений ринок кімерійських емігрантів ув обох Америках, видавало в перекладах кімерійською найновіші твори найшанованіших міжнародних авторів і володіло виключними правами на всі публікації цих творів, в тому числі й мовою оригіналу? Так чи так, а Гермес Марана, здається, став їх торговим агентом і тепер пропонує Каведаньї придбати в нього право публікації нового й давно очікуваного роману «В мереживі перехрещених ліній» славнозвісного ірландського письменника Сайласа Фленнері.
Інший лист із того ж таки Серро-Неґро звучить, мов натхненне заклинання: Марана покликається на якусь місцеву легенду про неписьменного сліпого індіянина, прозваного «Вічним казкарем». Цей старезний дід, що давно загубив лік своїм літам, безупинно розповідає історії, що діються в краях, де він ніколи в житті не бував, у далекому минулому чи майбутньому. Щоб дослідити цей феномен, на місце виїхала експедиція антропологів та парапсихологів, і виявилося, що хрипкий голос «Вічного казкаря» слово в слово переповів десятки романів найславетніших письменників, і то за кілька років до того, як вони були надруковані. Дехто каже, що той старий індіянин являє собою вселенське джерело розповідної матерії, ту первісну магму, з якої народжуються твори кожного окремого письменника. Інші стверджують, що він є екстрасенс, який завдяки споживанню галюциногенних грибів зумів установити зв’язок із душами найвизначніших митців і настроївся на хвилі їх розуму. Ще інші вважають його новим втіленням Гомера, творця «Тисячі й одної ночі, автора «Пополь-Вуха», а також Александра Дюма і Джеймса Джойса. Правда, дехто заперечує, кажучи, що Гомер не потребує перевтілення, тому що він, по суті, ніколи не вмирав, а живе й творить аж до наших днів: він-бо є автор не тільки двох приписуваних йому поем, а й більшости скарбів світової літератури. Отже, Гермес Марана прокрадається з магнітофоном до входу в печеру, де ховається старий...
Утім, із попереднього листа, написаного в Нью-Йорку, випливає, що новий роман, який Марана пропонував Каведаньї, має зовсім інакше походження:
«Штаб-квартира ОЕВГЛТ, як зазначено на цьому фірмовому бланку, знаходиться в старому кварталі Волл-Стріт. Відколи цей район покинули біржовики й комерсанти, помпезні, схожі на церкви споруди, взоровані на англійських банках, виглядають як ніколи похмурими. Я дзвоню в домофон. – Це Гермес. Я приніс вам початок роману Фленнері. – Вони чекали мене вже давно, ще відколи я телеграфував із Швайцарії, що мені вдалося вмовити старого детективщика і він віддав мені початок одного свого роману, якого так і не спромігся довести до кінця. Не зміг він, зате запросто зможуть наші комп’ютери, запрограмовані на те, щоб із максимальним додержанням авторської стилістики й авторського ідейного задуму розвинути до логічного завершення всі намічені сюжетні лінії».
Доправити цей рукопис до Нью-Йорку виявилося зовсім непросто. Коли вірити тому, що пише Марана в листі з одної центральноафриканської столиці, тут не обійшлося без пригод.
«...Ми обоє поринаємо – літак у густу, мов кисіль, хмару, а я в читання неопублікованого роману Сайласа Фленнері „В мереживі перехрещених ліній”, дорогоцінного рукопису, який я успішно роздобув у автора і який буде ласою здобиччю для кожного міжнародного видавництва. Та раптом я відчуваю, як у дужку моїх окулярів впирається цівка автомата.
Літак захопила група озброєних молодиків. Повсюди огидний запах поту. Вони зразу ж дали мені зрозуміти, що їх цікавить одне – мій рукопис. Це, певна річ, хлопці з ОАВ, але бойовиків нового набору я вже зовсім не знаю. Дивлячись на їх грубі неголені обличчя та самовпевнену поведінку, важко визначити, до котрого з двох відламів підпільного руху вони належать».
«...Не буду переповідати всі поневіряння нашого повітряного судна, що марно кружляло від одної контрольної башти до іншої, бо ж ні один аеропорт не хотів нас прийняти. Нарешті президент Бутаматарі, африканський диктатор, а в душі великий гуманіст, дозволив нашому літакові, що тратив останні краплі пального, приземлитись на своєму особистому летовищі, – на запасну смугу, що вганялася далеко в савану. Він також узяв на себе роль посередника в переговорах між групою екстремістів і переляканими дипслужбами великих держав. Для нас, заручників, почалися мляві, тягучі дні під бляшаною повіткою посеред закуреної пустелі. Єдиним заняттям було спостерігати, як синюваті африканські грифи колупаються дзьобами в землі, добуваючи звідти дощових черв’яків».
Між терористами з ОАВ і Мараною існував якийсь зв’язок, – це видно з того, як грубо він їх вичитує, опинившись із ними віч-на-віч:
«Вертайтеся додому, голубчики, і скажіть вашому босові, що наступного разу, коли схоче поповнити свою бібліотеку, хай посилає на діло когось путнього... – Вони сторопіло дивляться на мене з виглядом спійманих на шкоді дітлахів. Ця секта, що справляє культ таємних книг і розшукує їх по всьому світі, тепер опинилась під орудою шмаркачів, що мають дуже приблизне уявлення про свою місію. – А ти хто такий? – питають вони мене. А почувши моє ім’я, ціпеніють. Вони в Організації новачки й мене вже не застали. Знають про мене тільки ті наклепи, що почали розпускатися після мого вигнання: начебто я був подвійний, потрійний або й почвірний агент, який запродався не знати кому й навіщо. Їм невтямки, що Організація Апокрифічної Влади, яку я колись заснував, мала сенс і мету тільки доти, доки я силою свого авторитету не давав їй попасти під вплив опереткових гуру. – Ти, певно, маєш нас за отих із Wing of Light, а...? – кажуть вони мені. – До твого відома, ми з Wing of Shadow, і ми не попадемося на твій гачок! – Це було все, що я хотів знати. Я тільки здвигнув плечима й осміхнувся. Хай з якого вони крила, з Wing of Shadow чи з Wing of Light, однаково: для них я зрадник, якого треба знищити. Але поки що мені боятись нічого. Вони мене й пальцем не зачеплять, бо ж президент Бутаматарі, що гарантував їм право політичного притулку, взяв мене під свій особистий захист...»
Та нащо бойовикам із ОАВ узагалі здався той рукопис? Я переглядаю сторінку за сторінкою, шукаючи якесь пояснення, але бачу тільки Маранині похваляння: мовляв, то завдяки його дипломатичному талантові була укладена умова, згідно з якою президент Бутаматарі роззброїв терористів і забрав у них рукопис Фленнері. Президент також запевнив, що готовий повернути рукопис авторові, якщо той пообіцяє написати династичний роман, в якому обґрунтує президентове право на імператорську корону і його територіяльні претензії до сусідніх країн.
«Формулювання компромісної умови запропонував я, я ж провів і переговори. Тільки-но я відрекомендувався як представник агенства «Меркурій і Музи», що спеціялізується на рекламі товарів та послуг у літературних і філософських творах, – справа одразу повернула на краще. Завоювавши довіру африканського диктатора й виправдавши довіру ірландського письменника (викравши його рукопис, я тим самим врятував цей твір від попадання в руки тої або іншої таємної організації), я легко зміг переконати сторони в доцільності взаємовигідної домовлености...»
Попередний лист, відісланий з Ліхтенштайну, проливає трохи світла на те, як Марана зумів нав’язати стосунки з Фленнері: «Отже, не вірте поголоскам, начебто в цьому альпійському князівстві знаходиться тільки штаб-квартира акціонерного товариства, яке володіє авторськими правами і підписує контракти від
