пануючими псевдоістинами.
«Я думав, що я сам у ліфті, – пише Марана в черговому листі, тепер уже з Нью-Йорка. – Аж тут коло мене виросла чиясь постать: юнак із буйною, мов крона дерева, шевелюрою, в сірому бахматому вбранні; він, певно, затаївся був у кутку. То був навіть не ліфт, а ґратчастий вантажний підйомник з дверима- гармошкою. На кожному поверсі крізь ґрати можна було бачити спустошені кабінети, облуплені стіни з слідами давно винесених меблів і викорчованих з корінням труб, безкраї пустелі запліснявілих стель та підлог. Схопившись довгими худими руками за важіль управління, юнак спритно зупинив ліфт між поверхами.
«– Віддай рукопис. Ти добув його для нас, а не для них, хоч, може, й сам цього не розумів. Це правдива, найправдивіша в світі книжка, дарма що її автор написав силу-силенну фальшу. А тому вона має дістатись нам».
Дзюдоїстським прийомом він збив мене зніг і вихопив у мене рукопис. У цю мить я зрозумів, що фанатичний молодик гадає, ніби тримає в руках не чорновик чергового авантюрного роману, а щоденник духовної кризи Сайласа Фленнері. Просто дивовижно, як легко всі оці таємні секти ловляться на будь-які чутки, – однаково правдиві чи облудні, аби тільки суголосні їх сподіванкам. Творча криза Сайласа Фленнері викликала ажіотаж в обох фракціях Апокрифічної Влади, і обидві, хоч і з прямо протилежними цілями, почали засилати своїх агентів у долину, де живе старий письменник. Крило Тіні, знаючи, що знаменитий романописець зневірився в своїх творіннях, вважало, що його новий роман ознаменує перехід від поверхового, відносного вимислу до вимислу абсолютного, який сягає суті речей, що цей роман стане шедевром олжі як світопізнання, – словом, тою самою книгою, яку вони так довго шукали. Натомість Крило Світла було переконане, що з творчої кризи знаного майстра облуди народиться не що інше, як катаклізм істини, – і думали знайти це одкровення власне в отому славленому щоденнику... Фленнері пустив поголоску, начебто я украв у нього важливий рукопис, і обидва Крила вирішили, що йдеться власне про той щоденник, предмет їх шалених марень. Відтак Крило Тіні влаштувало захоплення літака, а Крило Світла – захоплення ліфта...
«Патлатий юнак заховав рукопис за пазуху куртки й вислизнув із ліфта, захряснувши дверцята перед моїм носом, а тепер маніпулює з кнопками, щоб відіслати ліфт разом зі мною кудись у сутерени. Наостанок він кидає мені чергову погрозу: – А з тобою ми ще зустрінемось, Агент-Містифікатор! Ми ще повинні визволити нашу Сестру, що стала полонянкою Фальшувальної машини! – Ліфт поволі рушає вниз, а я сміюся: – Нема ніякої машини, йолопе! Є тільки „Вічний казкар”, який диктує нам книжки!
Він зупиняє ліфт. – Кажеш, „Вічний казкар”? – Він весь аж пополотнів. Роками послідовники його секти шукали старого сліпця по всіх континентах, де побутує котрась із несчисленних відмін цієї прадавньої легенди.
– Атож, можеш іти й розказати про це Архангелові Світла! Скажи, що я знайшов „Казкаря”! Він у моїх руках і працює на мене! Це вам не машина яка-небудь! – Тепер уже я сам натискаю кнопку, щоб їхати вниз».
Цієї миті у тебе в душі зіштовхуються три одночасні бажання. Ти готовий негайно рушати в дорогу, перетнути Океан, сходити вздовж і впоперек усі континенти, над якими зорить Південний Хрест, аби тільки відшукати криївку Гермеса Марани й видобути з нього правду – чи бодай продовження обірваних романів. Водночас ти хочеш запитати Каведанью, чи не погодився б він дати тобі почитати «В мереживі перехрещених ліній», роман псевдо (чи справжнього?) Фленнері, який, цілком можливо, тотожний романові «Дивиться вниз, де згущається темрява» справжнього (чи псевдо?) Вандервельде. І ти чекаєш не дочекаєшся, коли пора буде йти в умовлене кафе на побачення з Людмилою, щоб поділитися з нею спантеличливими вислідами свого розслідування і, побачивши її, переконати себе самого, що нема й не може бути геть нічого спільного між нею і тими читачками, яких зустрічав по світі схиблений на вигадках перекладач.
Два останні бажання зовсім не виключають одне одного й можуть бути сповнені за одним махом. У кафе, чекаючи на Людмилу, ти берешся читати прислану від Марани книжку.
У МЕРЕЖИВІ ПЕРЕХРЕЩЕНИХ ЛІНІЙ
Перші відчуття, що мав би навіювати цей роман, – це відчутя, яких я дізнаю, коли чую, як дзвонить телефон. Кажу «мав би», бо сумніваюся, що записані на папері слова можуть дати про це бодай приблизне уявлення: не досить сказати, що моя перша реакція – спротив, утеча од агресивного й загрозливого поклику, а поверх цього нашаровується почуття нагальности, нестерпности, і врешті приневолення, яке змушує мене скоритися цьому владному звукові, кинутись піднімати слухавку з приреченим усвідомленням того, що дзвінок не принесе мені нічого, крім клопотів і турбот. Не думаю, що більше за простий опис тут могла б придатися якась метафора, наприклад: пекучий біль од стріли, що, розтинаючи беззахисну плоть, впивається мені під ребра. І то не тому, що за допомогою уявного відчуття не можна зобразити стан душі, знайомий всім і кожному (бо хоч тепер ніхто вже до пуття не знає, як воно, коли в тебе впивається стріла, але всі ми впевнені, що можемо це легко уявити), стан беззахисности, безборонности перед лицем когось, хто наближається до нас із невідомої чужої далини (а саме так і є у випадку телефонного дзвінка), а тому, що невблаганна рішучість стріли в її прямолінійному польоті виключає всякий прихований намір, всякий унутрішній сенс, усяке вагання, що може звучати в голосі когось, кого я не бачу, – але ще перед тим, як він заговорить, я можу передбачити коли не самі його слова, то принаймні те, яку реакцію ці слова в мене викличуть. Добре було б, якби напочатку книжка давала відчуття простору, цілковито заповненого моєю присутністю, щоб навколо не було нічого, крім недвижних об’єктів, таких як телефон, щоб здавалося, наче цей простір не може вмістити нічого, опріч мене, ізольованого в моєму внутрішньому часі, – а тоді плин часу переривається, і простір вже не той, що був, бо в ньому загніздився дзенькіт, і моя присутність уже не така всеосяжна, бо узалежнена од цього дзенькотливого предмету. І було б добре, щоб книжка дала відчути все це не один тільки раз, а наче в вигляді розсіяних у просторі й часі дзвінків, що розривають неперервність часу, простору й людської волі.
А може, помилково було б створювати враження, що на початку є тільки я і телефон, замкнуті в обмеженому просторі мого дому, бо по суті те, що я повинен показати, – це моя постава супроти всіх телефонів на світі, що дзвонять, може, й не до мене, що не мають до мене ніякого стосунку, – але вже самого факту, що до мене можуть подзвонити на один телефон, вистачає для того, щоб припустити чи принаймні уявити, що до мене подзвонять одразу на всі телефони. Наприклад, коли дзвонить телефон у сусідів, я моментально питаю себе, чи це, бува, не до мене? Моя підозра зразу ж виявляється безпідставною, однак не розвіюється остаточно: адже ж можна-таки припустити, що насправжки цей дзвінок був адресований мені, але через помилку в номері чи збій на АТС він попав до сусідів, – тим паче, що там ніхто не бере слухавки і телефон усе дзеленчить без угаву. І тут, керуючись тою ірраціональною логікою, яку завжди пробуджує в мені дзвінок телефону, я думаю: може це справді до мене; може сусід удома, але не відповідає, бо знає, що це не до нього; може і той, хто дзвонить, знає, що набрав неправильний номер, і дзвонить саме для того, щоб я перебував у повсякчасному напруженні, розуміючи, що до мене дзвонять, і не маючи змоги взяти слухавку.
Я перебуваю в такому самому тривожному напруженні, коли виходжу з дому або сиджу гостях у сусідів і чую, як десь – чи не в мене? – задзвонив телефон. І я, буває, стрімголов кидаюся до себе, збігаю сходами, засапаний, розчиняю двері, – а телефон мовчить, і я ніколи вже не довідаюся, чи той дзвінок був до мене.
