імени плодовитого автора бестселерів, тим часом як самого автора ніхто не бачив і ніхто не знає, де він живе і чи він узагалі існує... Мушу сказати, що мої перші зустрічі з представниками цього товариства – секретарками, що скеровували мене до повірених, повіреними, що відсилали мене до літературних агентів і так далі – здавалось, потверджували Ваші слова... Акціонерне товариство, що обертає на гроші уявні страхи, злочини й любовні акти, зготовані в лабораторії старого письменника, влаштоване на кшталт солідного торгового банку. Та коли я був у них, там панувала тривога і збентеження, немовби їх фірма стояла на порозі краху...»
«Причина з’ясувалася дуже скоро: вже котрий місяць Фленнері перебуває в кризі й не годен написати ні рядка. Численні романи, що за них йому вже заплачено аванси від десятків видавництв з усього світу (а видавці, щоб заплатити, мусили залучити кредити міжнародних банків), романи, щодо яких уже усталено (шляхом контрактів із спеціялізованими рекламними агенствами) і марку алкогольних напоїв, що питимуть персонажі, і курорти, де вони відпочиватимуть, і фірми, що забезпечать героїв модним одягом, меблями, технікою – всі ці романи досі незавершені через глибоку, нез’ясовну і непередбачену духовну кризу. Ціла бригада письменників-тіней, що вміють досконало копіювати стиль майстра з усіма відтінками його образної палітри, з усіма його творчими прийомами й засобами, готова втрутитися й заповнити прогалини, дописати й відшліфувати незавершені тексти, щоб ні один читач не здогадався, щo тут написав сам автор, а щo – його безіменні співавтори... (Здається, ці співавтори доклали руку й до останнього роману Фленнері, що вийшов накладом Вашої видавничої спілки). Однак Фленнері каже їм зачекати, домовляється про подовження термінів, оголошує про зміни в своїх творчих планах, обіцяє з дня на день узятися до роботи, відкидає всі пропозиції допомоги. Згідно з найпесимістичнішими відомостями, він узявся вести щоденника: зошита, в якому занотовує свої роздуми. Він не пише там ні про які події, а тільки описує стани своєї душі та краєвиди, що їх він споглядає у підзорну трубу з власного балкона...»
У наступному листі, відісланому кількома днями пізніше звідкілясь із Швайцарії, Марана аж прискає ентузіязмом: «Запам’ятайте: Гермесові Марані вдається те, чого не втне ніхто інший! Мені вдалось особисто поговорити з Фленнері: він стояв на терасі свого котеджу й поливав вазонки з айстрами... Це тихий, розважливий старий з люб’язними манерами – звісно, коли його не трусить черговий нервовий напад... Я міг би повідомити про нього багато цікавих відомостей, що були б Вам вельми корисні з огляду на Вашу видавничу діяльність, і зроблю це не гаючись, тільки-но отримаю доказ Вашого зацікавлення, який Ви можете переслати телексом на мій поточний рахунок №...»
Перечитавши купу листів, ти так до кінця й не зрозумів, що ж саме спонукало Марану навідатися до старого романіста. Здається, він відрекомендувався як представник ньюйоркського відділення ОЕВГЛТ (Організації з електронного виробництва гомогенізованих літературних творів), запропонувавши письменникові технічну допомогу в завершенні одного з романів («Фленнері, весь пополотнілий, тремтячими руками притискав до грудей рукопис. – Ні, тільки не це, – казав він. – Я не дозволю, нізащо...»). Крім того, він захищав інтереси одного бельгійського письменника, якого Фленнері, начебто, нахабно плагіював, – Бертрана Вандервельде... А з листів, у яких Марана просив Каведанью про допомогу в пошуках письменника-самітника, випливає, що Марана мав для Фленнері пропозицію від одної будівельної компанії з Мілана. Йшлося про те, щоб дія останніх розділів нового роману Фленнері, «В мереживі перехрещених ліній», розгорталася на тлі одного з островів Індійського океану, – на острові, «що славиться своїми охристо- жовтими пляжами й лазуровими водами». Річ у тому, що згадана міланська компанія придбала на острові ділянку й побудувала котеджне містечко, а тепер продає котеджі, зокрема, в кредит і поштою.
Марана обіймав у цій компанії посаду «спеціяліста з розвитку країн, що розвиваються, відповідального за контакти з революційними рухами до і після їх приходу до влади з метою отримання дозволів на будівельну діяльність при будь-яких змінах правлячого режиму». Його першим завданням стала поїздка в один із султанатів Перської затоки, де він мав домовитися про підряд на будівництво хмарочоса. Щаслива випадковість, пов’язана з його фахом перекладача, відчинила перед ним двері, що, як правило, глухо зачинені для всіх европейців... «Наймолодша султанова жінка – це наша землячка, дама вразлива й темпераментна, що тяжко переносить самотність, до якої змушують її і географічні чинники, і місцеві звичаї, і придворний етикет. Єдина її розрада – книжки, до яких вона має пристрасне замилування...»
Юна султанша не змогла дочитати роман «Дивиться вниз, де згущається темрява» через фабричний брак свого примірника й написала обуреного листа перекладачеві. Марана хутко вирушив до Аравії: «...Стара баба з закритим чадрою лицем і розчервонілими очима знаком наказала мені йти за нею. У садку під скляним дахом, серед бергамотових дерев, водограїв і пташок-лір, – мені явилася вона, закутана в блакитне покривало. На лиці в неї була зелена шовкова маска, оздоблена білим золотом, а на чолі аквамаринова діядема...»
Ти хотів би дізнатися більше про цю султаншу. Твої очі гарячково бігають по аркушах тонкого повітряного паперу, так наче ти сподіваєшся, що на них ось-ось проступить її постать... Здається, що Марана, списуючи сторінки за сторінками, керувався тим самим бажанням, гнався за нею – а вона вислизала й ховалася. В кожному новому листі історія дедалі ускладнюється: пишучи Каведаньї з «пишного палацу на краю пустелі», Марана пояснює своє раптове зникнення тою обставиною, що султанові посланці силою змусили його (а може, переконали заманливим контрактом?) перебратися туди, в Аравію, щоб робити там ту саму перекладацьку роботу... Султанова жінка ніколи не повинна потерпати від нестачі цікавих книжок – такий був один із пунктів шлюбного контракту, бо тільки з такою умовою вона погодилась віддати царственому закоханцеві свою руку й серце... Під час безтурботного медового місяця юна султанша регулярно отримувала в оригіналі всі новинки найвизначніших східних письменників, – вона-бо вільно читала східними мовами. Та далі справи пішли кепсько... Султан побоювався (і здається, небезпідставно) революційного заколоту. Його таємні служби виявили, що змовники отримують шифровані послання, замасковані під виглядом книжок латинським алфавітом. Відтак султан видав указ, яким заборонив імпорт усіх західних книжок, а всі ввезені давніше наказав конфіскувати. Припинилося й поповнення приватної бібліотеки його дружини. Через вроджену недовірливість, – яку тільки посилювали певні опосередковані докази, – султан почав підозрювати, що його жінка тягне в один гуж із змовниками. Та невиконання згаданого пункту шлюбного контракту могло призвести до скандального розлучного процесу, вельми затратного для султанської династії, – як то в гніві заявила султанша, коли варта вирвала в неї з рук допіру початий роман Бертрана Вандервельде.
Саме тоді таємні служби султанату розізнали, що Гермес Марана перекладає цей роман на рідну мову ясновельможної пані, і різного роду переконливими аргументами спонукали його переселитися до Аравії. Тепер султанша могла регулярно діставати обумовлену в контракті кількість сторінок романтичної прози, – але не в вигляді оригінальних видань, а в машинописних перекладах Гермеса Марани. Якщо в послідовності слів або літер оригіналу було зашифроване якесь послання, то тепер воно безповоротно затрачалося...
«Султан викликав мене до себе й запитав, скільки сторінок роману мені ще лишилося перекласти. Я зрозумів, що, підозрюючи жінку в подружньо-політичній зраді, він більш за все боявся того спаду напруги, що настане після прочитання роману, коли, в перерві між прочитаною і новою книжкою, султанша почне розміркувавти над своїм нестерпним становищем. Він знав, що змовники ждуть од неї сигналу, та вона наказала не турбувати її, поки вона читає, хай навіть весь палац горітиме вогнем... Я також мав свої причини побоюватися цього моменту, бо ж завершення перекладу означало б кінець моїх привілеїв при дворі...»
Тому Марана запропонував султанові хитрий підступ у дусі літературної традиції Сходу: він перерве переклад на найцікавішому й почне перекладати новий роман, вставивши його в перший за допомогою якогось банального прийому: наприклад, персонаж першого роману розгорне книжку й почне читати... Другий роман теж перерветься й непомітно перетече в третій, який, не встигнувши початись, обернеться четвертим, і так знов і знов...
