Коли ти переглядаєш ці листи, тебе огортає ціла гама суперечливих почуттів. Роман, який ти сподівався дочитати за посередництвом третьої особи, обірвався знову... Гермес Марана видається тобі змієм, що снує свої коверзи в райському саду письменства... Замість індіянського пророка, що розповідав усі романи в світі, з’являється роман-пастка, витвір підступного перекладача, скомпонований із зав’язків романів, що зависли у повітрі... Так само завис у повітрі й заколот: змовники марно шукають можливости зв’язатися із своєю ясновельможною спільницею. На рівнинних берегах Аравії час завмер... Ти ще читаєш, чи це вже твої власні фантазії? То тебе так зачарували небилиці цього графомана? Тобі теж мариться султанша нафтового султанату? Заздриш долі цього перелицьовувача романів, який орудує в арабських сералях? Ти хотів би бути на його місці, хотів би сам нав’язати з нею цей винятковий зв’язок, допевнитись отої спільности внутрішнього ритму, що твориться, коли двоє людей одночасно читають ту саму книжку – спільности, що, як ти надіявся, мала б виникнути між тобою і Людмилою? Ти мимоволі приписуєш безликій читачці, викликаній до життя Мараниними чарами, подобу тої Читачки, яку ти знаєш. Ти вже уявляєш, як вона сидить насхиль на ліжку за прозорою запоною, а її хвилясте волосся опадає на сторінки книжки млявим дощем. Стоїть зморна пора мусонів, заколотники тайкома гострять свої ножі, а вона самозабутньо пливе за течією роману, мовби це було єдине життя, можливе в її світі – світі, де є тільки розпечені піски над верствами маслянистого бітуму, а ще небезпека загибелі в ім’я найвищих державних інтересів і загроза скорого вичерпання нафтогазових запасів.
Ти ще раз перебираєш Маранині листи, шукаючи в них новіших і докладніших відомостей про султаншу... І не знаходиш. Зате на густо списаних аркушах зарисувуються й тануть постаті інших загадкових жінок:
на острові серед Індійського океану купальниця, «зодягнена тільки в окуляри від сонця і шар горіхової олії, протиставляє променям тропічного сонця вутлу заслону в вигляді глянцевого нью-йоркського журналу». В номері, який вона читає, опубліковано як анонс перший розділ нового пригодницького роману Сайласа Фленнері. Марана пояснює дівчині: публікація першого розділу в популярному журналі – це сигнал, що ірландський письменник готовий укласти з зацікавленими фірмами контракти на рекламу в романі їх товарів та послуг: віскі або шампанського, автомобілів, курортів. «Здається, найпотужніший стимул для його уяви – це комісійні відрахування від рекламних агенств». Жінка розчарована: вона пристрасна читачка Сайласа Фленнері. – Я люблю романи, в яких уже з першої сторінки віє почуттям ніяковости, – каже вона...
на терасі альпійського котеджу Сайлас Фленнері припав оком до підзорної труби на тринозі: він дивиться на дівчину, яка сидить у шезлонгу на терасі іншого котеджу, на тому боці долини, метрів за двісті, й читає книжку. – Вона сидить там щодня, – каже письменник. – І перше ніж братися до роботи я завжди мушу подивитися на неї. Хтозна, що вона там читає. Я знаю, що то не моя книжка, і мимоволі через це потерпаю. Я ревную її ревністю всіх моїх книжок: вони-бо теж хотіли б бути читаними так, як читає вона. Я не втомлююсь дивитися на неї: мені здається, вона живе в невидимій сфері, підвішеній в іншому просторі й іншому часі. Я сідаю за письмовий стіл, але жодна з тих оповідей, що я придумую, не відповідає тому, що я хотів би висловити. – Марана питає його: – То це тому ви більше неспроможні працювати? – О, ні, я пишу, – відповідає той. – Оце відколи я дивлюсь на неї, я справді пишу, пишу по-справжньому. Я тільки й роблю, що стежу за її читанням: день за днем, година за годиною. Я читаю з її обличчя те, що вона хоче прочитати, і записую слово до слова... – Атож, слово до слова, – різко обриває його Марана. – Як перекладач і повноважний представник Бертрана Вандервельде, автора роману «Дивиться вниз, де згущається темрява», що його власне й читає ця пані, я переконливо прошу вас припинити плагіят! – Фленнері аж зблід. Здається, в голові у нього крутиться одна-єдина болюча думка: – То по-вашому, ті книжки, що вона поглинає з таким захопленням, – це романи Вандервельде? Я цього не переживу...
в африканському аеропорту пасажири викраденого літака у нестерпному чеканні розляглися на землі й обмахуються хусточками та газетами або ж позакутувалися в ковдри, що їх пороздавали стюардеси з огляду на швидке наближення холодної ночі. Тим часом Марана подивляє незворушність молодої дівчини, яка сидить навпочіпки трохи осторонь, обхопивши руками коліна, а її ноги, закриті довгою спідницею, служать за підставку для книжки. Пасма волосся спадають на книжку, заслоняючи дівочий вид, рука раз по раз гортає сторінки, і здається, що її доля вирішується не тут, а там, у книжці, вже в наступному розділі. «Принизливе становище заручників, скупчених, мов худоба в тісному загоні, не може не позначитись на нашому вигляді й поводженні. А проте, ця дівчина здається мені захищеною від усього, відстороненою, нетутешньою, немовби жителькою далекої планети...» І тут Марані спадає на думку: я мушу переконати терористів з ОАВ, що книжка, ради якої вони влаштували цю ризиковану операцію, – це не та, яку вони відібрали в мене, а та, яку читає вона...
Нью-Йорк, лабораторія: читачка сидить на кріслі, її зап’ястки прив’язані до поруччів, на руках – пов’язки тискомірів, на грудях – присоски стетоскопів, на голові – наїжачена дротами корона датчиків енцефалографа, який фіксує ступінь її зосереджености й інтенсивність мозкової стимуляції. «Вся наша робота залежить від чутливости піддослідного, якого ми використовуємо для контрольних проб: це повинна бути особа нервово витривала, з ідеальним зором, здатна до безперервного читання романів, що продукуються нашим компьютером у різних версіях та варіянтах. Якщо ступінь зосереджености протягом певного часу лишається порівняно високим, значить, продукт є належної якости, і його можна випускати на ринок. Якщо ж увага читачки розвіюється, а зосередженість спадає, то текст відбраковується й розчленовується на вихідні елементи, які можна буде використати в іншому контексті. Чоловік у білому халаті висмикує з принтера одну енцефалограму за другою, мовби аркуші відривного календаря. – Що раз, то гірше, – каже він. – Останні романи геть нікуди не годяться. Проблема або в програмі, або в читачці. Ця, здається, вже відпрацювала своє. – Я дивлюсь на миловидне личко, півзаховане за спеціяльними щитками, що обмежують поле зору: воно геть незворушне, може, через ватні затички у вухах і ремінець, яким зафіксоване її підборіддя. Яка ж доля її чекає?»
Ти так і не знаходиш відповіді на це питання, що його мимохідь кинув Марана. Затамувавши подих, ти стежиш за тими перетвореннями, яких зазнає читачка від листа до листа, – так наче в усіх листах ідеться про одну й ту саму особу... Та навіть якщо це п’ять різних читачок, кожна з них бачиться тобі в образі Людмили... Чи то не вона казала, що в наш час від роману можна сподіватися лиш одного: щоб він пробуджував у читача в душі глибинну, приховану тривогу як передумову тої правди, що єдина може визволити книжку від неминучої долі серійного продукту. Образ оголеної Людмили на пляжі під тропічним сонцем видається тобі правдоподібнішим від образу Людмили-султанші, – та, може, щоразу йдеться про одну й ту саму Мату Харі, яка зосереджено прямує Третім світом, від революції до революції, торуючи шлях бульдозерам будівельної компанії? Ти проганяєш з голови цей божевільний образ і викликаєш натомість інший: образ Людмили в шезлонгу, з книжкою в руках, що лине до тебе в прозорому альпійському повітрі. І ось ти готовий кинути усе й рушити на пошуки відлюдника-Фленнері, аби тільки подивитися в підзорну трубу на дівчину-читачку чи хоча б знайти її сліди у щоденнику виснаженого кризою письменника... (А може, тебе спокушає думка про те, щоб дочитати «Дивиться вниз, де згущається темрява», хай навіть під іншою назвою, з іменем іншого автора на обкладинці?) Однак вістки, що шле Марана, дедалі тривожніші: то вона заручниця повітряних піратів, то полонянка в нетрищах Манхеттена... Що чекає її там, у лабораторії, прикуту до крісла тортур? Чому вона повинна зносити як муку те, що є її природним станом – читання? Що за дивний фатум змушує їх усіх: читачку, Марану, загадкову секту викрадачів рукописів – раз по раз переходити одне одному дорогу?
З розкиданих по листах недомовок і натяків ти зрозумів, що Апокрифічна Влада вийшла з-під контролю свого засновника Гермеса Марани і, розшарпана чварами, розкололася надвоє: на секту просвітлених послідовників Архангела Світла і секту нігілістів, поклонників Архонта Тіней. Перші переконані, що серед фальшивих книжок, розповсюджуваних їх зусиллями, самочинно з’являються поодинокі правдиві книжки, в яких розкриваються надлюдські, позаземні істини. Другі, натомість, уважають, що в книжках абсолютну цінність має тільки фальш, містифікація, свідома брехня, що в облуді – їх єдина істина, нескаламучена
