Або – коли я стою на вулиці і чую, як в інших будинках дзвенять телефони. Навіть коли я в незнайомому місті, в місті, де про мою присутність ніхто не знає, – навіть тоді, почувши дзвінок, я на часточку секунди завмираю і думаю: цей телефон дзвонить до мене. А в наступну часточку секунди я з полегшенням усвідомлюю, що до мене тепер не додзвонитися, що я недосяжний, вільний. Але це полегшення також триває тільки часточку секунди, бо мені тут-таки спадає на думку, що крім цього чужого телефону є ще й інший, мій телефон – за багато кілометрів, за сотні, тисячі кілометрів звідси – і в цю мить він, певно, дзеленчить, аж заливається, в порожніх кімнатах моєї квартири. І я знову розриваюся між конечністю і неможливістю відповісти.
Кожного ранку перед парами я присвячую годинку часу на фізкультуру, тобто вдягаю спортивний костюм і бігаю підтюпки. Роблю це тому, що почуваю потребу рухатись, та й медики радили мені пробіжки як засіб боротися з осоружною надвагою і заспокоювати нерви. Буває, що і вдень, коли не йдеш в університетське містечко або в бібліотеку, послухати лекцію до колеги або перекусити в студентському кафе, – то просто не знаєш, куди подітися. Тоді єдине, що лишається робити, – це бігати по пагорбах уздовж і впоперек, між вербами і кленами, як то робить багато студентів, а також багато моїх колег. Наші шляхи перетинаються на всипаних шерхотливим листям стежках і ми, буває, кидаємо одне одному «Привіт!», а буває, розминаємося мовчки, щоб не перебивати подиху. Це одна з переваг бігання як спорту: тут кожен сам по собі й не мусить зважати на інших.
Пагорби всі освоєні й обжиті: я пробігаю повз ряди двоповерхових дерев’яних будиночків із садками, таких різних і таких однакових, і час-од-часу чую, як десь дзвонить телефон. Це дратує мене, я мимоволі сповільнюю темп, дослухаюся, чи хтось бере слухавку, і втрачаю терпіння, якщо телефон не змовкає. Я біжу далі і, минаючи черговий будинок, в якому дзвонить телефон, думаю собі: «Цей дзвінок мене переслідує, хтось вишукує в довіднику всі телефони на Честнат-лейн і надзвонює по черзі в кожен дім, щоб рано чи пізно мене наздогнати».
Та буває, що в усіх будинках тихо й ані душі, по стовбурах дерев скачуть вевірки, злітаються сороки, щоб подзьобати зерно, наготоване для них у дерев’яних годівницях. Біжучи, я відчуваю невиразну тривогу, і ще до того, як мої вуха вловлять який-небудь звук, мій розум передчуває можливість дзвінка, мало не кличе, викликає його з обшару його власної відсутности, – і в цю мить з котрогось будинку до мене долинає дзеленчання телефону, спершу приглушене, а тоді дедалі виразніше, – можливо, якась антена в моєму мозку ловила цей сигнал задовго до того, як його звуки досягли моїх вух, – і ось мене охоплює безглузде хвилювання, я роблюся в’язнем замкнутого кола, в центрі якого – телефон, що дзвонить у цьому будинку, – і я біжу, не віддаляючися, зволікаю, не сповільнюючи темпу.
«Якщо досі ніхто не взяв слухавки, значить, нікого нема вдома... Чому ж телефон дзвонить і дзвонить? На що ж сподіваються вони, на тому кінці дроту? Може, тут живе глухий, і вони думають рано чи пізно до нього достукатись? А може, тут живе паралітик, і треба купу часу, щоб він дошкандибав до апарату... А може, тут живе самогубець, і поки дзвонить телефон, лишається надія, що це стримає його від фатального кроку...» І я думаю, що міг би стати в пригоді, подати руку допомоги, пособити глухому, паралітикові, врятувати самогубця... І в той же час я думаю – згідно з абсурдною логікою, що мною керує, – що, зайшовши в дім, я міг би впевнитися, чи цей дзвінок – не до мене.
Не зупиняючись, я штовхаю хвіртку, забігаю в садок, оббігаю круг дому, оглядаю задвір’я, оминаю гараж, комірчину з реманентом, собачу буду. Все виглядає безлюдним, покинутим. З тилу будинку, крізь розчинене вікно видно захаращену кімнату, на столі без угаву дзеленьчить телефон. Грюкають розчинені пілки вікна; за раму зачепилась порвана фіранка.
Уже тричі я оббіг навколо дому. Я не перестаю тупцювати на місці,рвучко рухаючи руками й дихаючи в ритмі бігу, щоб було ясно: я прийшов не як злодій. Якби хтось застав мене в цю мить, було б непросто пояснити, що я зайшов сюди, почувши, як задзвонив телефон. Загавкав собака – не тут, у якомусь іншому дворі, звідси не видно, – але на мить імпульс «гавкає собака» пересилив імпульс «дзвонить телефон», і цього виявилось досить, щоб у замкнутому колі, в якому я був заполонений, відкрився вузенький прохід, – і я ось уже я прямую далі вулицею, проміж деревами, лишаючи за собою дедалі тихіше дзеленчання телефону.
Я біжу туди, де вервиця будиночків зненацька обривається. Зупиняюся на лугу, переводжу подих. Нагинаюся, присідаю, масую м’язи ніг, щоб не прохололи. Дивлюся на годинника. Уже пізнувато, я мушу вертатися, коли не хочу, щоб мої студенти, не дочекавшись мене під авдиторією, пішли геть. А то ще, чого доброго, поповзуть чутки, що я, мовляв, прогулюю лекції, гасаючи околицями... І я бігом пускаюся назад, ні на що не зважаючи, – минаю той будинок, навіть оком не моргнувши. Зрештою, це звичайнісінький собі будинок, такий самий, як інші, і єдине, чим він вирізняється, – це телефонний дзвінок, який – хто б міг подумати! – дзвенить і досі...
Збігаючи з гірки, я знов і знов прокручую в голові ці думки, і в мене в душі наростає переконання, що треба вернутися до цього дзвінка, щоб чути його дедалі чіткіше й виразніше, і ось уже я знову бачу цей дім, звідки долинає, не змовкаючи, звук телефону. Я заходжу в сад, огинаю дім, підбігаю до вікна. Досить тільки простягти руку, щоб зняти слухавку. Я кажу, відсапуючись: – Тут нікого... – а голос на тому кінці дроту трохи знетерпеливлений, але тільки трохи, бо що вражає в цьому голосі, то це його холодний, незворушний спокій:
– Слухай уважно. Марджорі тут, і скоро очуняє. Вона зв’язана і не втече. Записуй адресу: Гіллсайд драйв, 115. Як хочеш, можеш по неї прийти. Як ні – в підвалі ми лишили каністру з гасом і заряд вибухівки з годинниковим механізмом. За півгодини тут усе буде в вогні.
– Але я не... – почав був я.
Однак там уже поклали слухавку.
Що ж робити? Я міг би, звісно, подзвонити в поліцію або пожежникам, з оцього самого телефону, але як пояснити, як виправдатися... словом, при чім тут я, як я тут зовсім ні при чому? І я пустився своєю дорогою: ще разок оббіг довкруг дому, а тоді вибіг на вулицю.
Шкода цієї Марджорі, але вона втрапила в таку халепу, либонь, через те, що вв’язалася у хтозна-яку препаскудну історію, і коли я примчуся її рятувати, ніхто не повірить, що я з нею незнайомий, вибухне скандал, – а я викладач з іншого університету, мене запросили сюди прочитати цикл лекцій, і на карту поставлена репутація двох навчальних закладів...
Звісно, коли в небезпеці людське життя, всі ці міркування слід було б відсунути на задній план... Я сповільнюю біг. Можна було б зайти в один із цих будинків, попрохати дозволу задзвонити в поліцію, сказати, першим ділом, чітко і ясно, що я цієї Марджорі не знаю, що я не знаю ніякої Марджорі...
Щоправда, в університеті є одна студентка на ім’я Марджорі, Марджорі Стаббс: я одразу примітив її між дівчатами, що ходять на мої лекції. Ця дівчина мені, можна сказати, подобалася. Шкода що того разу, коли я запросив її зайти до мене додому, щоб узяти літературу, вийшла така незручна ситуація. Не варто було її запрошувати: то були мої перші дні тут, в університеті, ніхто ще не знав, хто я і що, і вона могла хибно потрактувати мої наміри, – звідси й те непорозуміння, прикре непорозуміння, яке ще й дотепер не розвіялося, бо вона дивиться на мене з такою іронією, що язик у мене робиться, мов ватяний, і я белькочу
