паралізована німфоманка смикають мене за ниточки, мов ляльку. За день до того, стоячи на піщаних надмах і роздивляючись на замерзле озеро, я куштував солодкий смак свободи, – зі мною давно такого не бувало, – а вже двадцять чотири години по тому простір навколо мене замкнувся кліткою і моя доля вершилася в смердючих нетрях поміж грецьким і польським кварталами. Таких раптових поворотів чи то на ліпше, чи на гірше, були в моєму житті десятки, але саме з того дня я почав шукати способу із ним сквитатися, – і саме з того дня рахунок моїх поразок почав безупинно рости. Навіть тепер, коли трупний дух уже пробивається крізь запах його паршивого одеколону, я розумію, що наша з ним партія ще не скінчилася, що мертвий Жожо може ще добряче насолити мені так само, як не раз робив це, коли був живий.
Я нанизую всі ці історії одна на одну, бо хочу, щоб навколо моєї розповіді відчувалась атмосфера, наелектризована й перенасичена історіями, які я міг би розказати, а може й розкажу, а може розказав уже при іншій нагоді, – щоб дати відчути безкраїй простір, повний історій. Цим самим я даю відчути ритм свого життя, адже в ньому куди не поткнешся – натрапиш на історію, якої не годен розказати, не розказавши попереду якусь іншу, а тому з якого моменту, з якого місця не почнеш – одразу впираєшся в неподатливу, в’язку масу нерозказаного. Озираючись на все те, що я випустив за рамки своєї розповіді, я бачу неосяжні, неозорі хащі, такі густі, що за ними не видно й сонця, – словом, відсіяний матеріял незрівнянно багатший од того, який я вивів на перший план, і не виключено, що читач, стежачи за моєю розповіддю, почуватиметься трохи ошуканий тим, що її річище розтікається сотнями струмочків, а замість найважливіших фактів до нього доходять тільки їх відлуння й відсвіти, – однак не виключено й те, що саме такого ефекту я й хотів добитися, розпочинаючи свою розповідь, що це особливий повістярський прийом, до якого я вдався, що я просто виявляю стриманість і не використовую сповна свої оповідацькі можливості.
А це, як придивитися, знак правдивого неосяжного багатства, – в тому сенсі, що якби я, наприклад, мав на своєму рахунку одну-однісіньку варту уваги історію, то я носився б із нею, мов із писаною торбою, роздував би її, що є сили, і кінчилося б тим, що вона просто взяла б і луснула, а так, маючи за собою майже невичерпний запас оповідального матеріялу, я можу плести канву своєї розповіді неквапно й безпристрасно, навіть із певною ледь прихованою знехіттю, можу дозволити собі розкіш відволікатися на другорядні епізоди й малозначні деталі.
Щоразу, коли скрипить хвіртка, а я стою в саду, в сарайчику, де басейн із рибками, – я питаю себе, з якого минулого прийшла ця особа, що розшукала мене навіть тут: Може з учорашнього минулого, з минувшини цього самого передмістя, прийшов присадкуватий замітальник-араб, який уже в жовтні розносить од дому до дому новорічні листівки і просить пожертви, бо каже, що в грудні буде велика конкуренція і йому не перепаде ні гроша? А може з дальшого, давнішого минулого, яке переслідує старого Руді й шукає хвіртки в теперішнє: контрабандисти з кантону Вале, солдати-найманці з Катанґи, хитрі круп’є з казино Варадеро часів Фульхенсіо Батісти?
Бернадетта не була пов’язана з жодною з моїх минувшин і нічого не знала про наші з Жожо старі порахунки, що власне й спонукали мене прибрати його з дороги. Мабуть, вона думала, що я зробив це ради неї – після того, як довідався, до чого змушував її Жожо. Ну й, звісно, ради грошей, і то немалих, хоча я б не сказав, що ці гроші вже у мене в кишені. Нас із нею зв’язували спільні інтереси: Бернадетта з тих дівчат, що ловлять усе на льоту, і вона чудово тямила: або ми разом виплутаємось із цеї заварухи, або нам обом – труба. Хоча була в неї, мабуть, і інша думка в голові: такі, як вона, щоб триматися на плаву, мусять знайти собі когось, за кого б ухопитися, і коли вона просила позбавити її од Жожо, то це для того, щоб я зайняв його місце. В моєму минулому таких історій було аж задосить, і жодна з них нічим хорошим не скінчилася; саме тому я відійшов від справ і дуже не хотів би знову братися за старе.
Отож, ми тільки-но розпочали наші нічні пригоди, – нарядженого й причепуреного Жожо ми всадовили на заднє сидіння, а вона сиділа поруч мене, вивернувши руку за спину, щоб притримувати трупа – і я вже налагодився вмикати запалення, аж раптом вона перекинула свою ліву ногу через важіль передач і поклала мені на праве коліно. – Бернадетто! – вигукнув я. – Ти що? Найшла час в ігри гратися! – А вона пояснила мені, що коли я ввірвався в кімнату, то перервав її в такий момент, коли перериватись аж ніяк не можна, і тепер, однаково з ним чи зі мною, вона мусить продовжити все з того самого місця, на якому була зупинилася – і таки довести діло до логічного завершення. Пояснюючи це, вона одною рукою притримувала труп, а іншою розщіпала мені штани – і так ми втрьох тулилися в моєму малюсінькому авто на громадській стоянці у Фобур-Сент-Антуан. Акробатично розчепіривши свої – треба сказати, гарненькі – ноги, вона вмостилася верхи мені на коліна, і мало не задушила мене, навалившись на мене лавиною своїх грудей. Жожо почав був завалюватися на нас, але вона вчасно притримала його рукою, і обличчя мертв’яка, що зупинилося за кілька сантиметрів од її обличчя, з докором дивилося на неї білками вибалушених очей. Що ж до мене, то я був заскочений таким поворотом справи. Фізіологічні реакції спрацювали, як їм і належиться, явно воліючи коритись її ласкам, аніж голосу моєї приголомшеної свідомости. Втім, мені не треба було навіть рухатися, вона все робила сама, і тут я збагнув: те, що ми робимо – це особлива, дуже важлива для неї церемонія, яка повинна відбутися саме тут, перед очима в мерця. І я відчув, як мене затискають м’які, але міцні лещата, з яких мені годі визволитися.
«Ти помиляєшся, подружко, – хотів сказати я, – цей мертв’як помер не через тебе, його погубила інша історія, історія, яка ще не скінчилася». Я хотів сказати, що між мною і Жожо в цій досі незакіченій історії була інша жінка, і коли я в своїй розповіді тільки й роблю, що перескакую з п’ятого на десяте, то це тому, що я й досі кружляю довкола тої давньої історії, тікаю од неї так само панічно, як і в перший день моєї втечі, коли я збагнув, що та жінка змовилася з Жожо мене занапастити. Рано чи пізно я покладу цій історії край, а може й розповім її, але врівні з іншими історіями, надаючи їй не більше ваги, аніж будь-якій іншій, не пов’язуючи з нею ніяких особливих почуттів, окрім самого того задоволення, що плине з розповідей і спогадів, – адже спогади завжди приємні, навіть спогади про погане, якщо це погане перемішане в них не скажу – з хорошим, але з усяким різним, мінливим і жвавим, словом, з усім тим, що можна все ж назвати хорошим, на що приємно озирнутися зоддаля, про що хочеться розповісти як про давно минуле.
– Буде про що розповісти, коли ми з цього всього виборсаємось, – сказав я Бернадетті, коли ми з нею та запакованим у пластиковий мішок Жожо піднімалися ліфтом. Наш план полягав у тому, щоб скинути Жожо з прогулянкового балкону на останньому поверсі у вузесенький внутрішній дворик, – коли його знайдуть там завтра, то подумають, що він спіткнувся й упав під час п’яної гулянки, а може, вирішив накласти на себе руки. А якби хтось побачив нас у ліфті з мішком? Я сказав би, що виношу сміття. Справді, скоро вже світатиме – пора прибирання.
– Але ж хитра з тебе шельма, – каже Бернадетта. Спробуй тут не стань хитрий, хотілося мені сказати, коли стільки років мусиш рятувати свою шкуру від Жожо і його банди, яка має своїх людей в усіх великих перевалочних центрах. Але сказавши це, я мусив би пояснювати всю підоплічку моїх стосунків із Жожо і тою іншою: як вони домагалися, щоб я вернув їм те, що вони втратили нібито через мене, і як вони старалися знов обкрутити мене сітями шантажу, – пояснювати все те, через що мені й доводиться тепер, язик на бороду, вишукувати, куди б то притулити старого приятеля в пластиковому мішку.
Так само і з тим сингальцем – я зразу зрозумів, що він прийшов до мене неспроста. – Я не беру крокодилів,
А хлопчина – йому було років вісімнадцять – стояв як укопаний, його вуса й вії чорним пухом вирізнялися на тлі помаранчевих щік.
– Хто тебе прислав? Кажи прямо, – запитав я його. Коли запахло Південно-Східною Азією, значить
