визнати, що ця дівка нівроку розумна, в кожному разі – розумніша, ніж можна було сподіватися, знаючи її фах.
Біда була в тому, що ще одного підходящого мішка ми не знайшли. Єдиним варіянтом був невеличкий оранжевий пакет, який ми витягли із смітника на кухні – його цілком вистачало для того, щоб накрити Жожо голову, але не для того, щоб приховати од сторонніх очей сам той факт, що ми несемо труп, загорнутий у мішок, а на голову трупа нап’ято ще один, менший мішечок.
Та нічого не вдієш, ми не могли довше лишатися в цьому підвалі й мусили спекатися Жожо ще до світанку – ми й так уже пару годин волочилися з ним по місту, мов із живим, возили його третім пасажиром у моєму авто з відкидним верхом, і нас уже бачили всі, хто треба й не треба. Як от ті двоє агентів на велосипедах, що де не взялися – стали й нишком стежили за нами, коли ми саме готувалися пустити його на корм рибам (а ще за хвилину перед тим на мості дю Берсі не було нікогісінько) – і ми з Бернадеттою одразу починаємо плескати Жожо по спині, а він весь обм’як, голова й руки бовтаються над перилами... – То ти вже простругайся так як слід, до глибини душі,
Отоді нам і знадобився пластиковий мішок та каністра з бензином. Довелося рушати на пошуки якого- небудь тихого кутка чимдалі од людських очей. Важко повірити, але в такому величезному метрополісі як Париж можна годинами шукати підхоже містечко, щоб спалити трупа. – На Фонтенбло – там ніби є лісок? – питаю я в Бернадетти, що сидить поруч мене. – Як туди доїхати? Ти ліпше орієнтуєшся. – І я подумав, що коли сонце зафарбує небокрай ранковою сірістю, ми вже в’їжджатимемо в місто разом із вервицею фермерських фургончиків, що спішать на ринок, а від Жожо на той час не залишиться нічого, крім смердючих півзотлілих головешок на галявині поміж буками й грабами. Так само піде з димом і моє минуле – атож, казав я собі, це добра нагода переконати себе, що всі мої минувшини пішли в непам’ять, розвіялися, мовби їх ніколи й не було.
Скільки вже разів я зауважував, що моє минуле починає ваготіти наді мною, що надто багато людей гадають, ніби мають у мене відкритий кредит – фінансовий чи моральний. Саме так уважали батьки дівчат з «Нефритового саду» в Макао, – нема нічого гіршого од настирливої китайської рідні, що липне до тебе, мов реп’яхи, – дарма що я, наймаючи дівчат, завжди все чітко й ясно обумовлював і з ними, і з їх батьками, і платив готівкою, аби тільки не бачити цих жалюгідних татусів і мамусь у білих панчохах, з пропахлими рибою бамбуковими кошиками і з отим дикувато-переляканим виразом на обличчі, наче вони приїхали хтозна з якої глушини, тим часом як усі вони мешкали в портовому кварталі... Словом, скільки разів уже, коли минуле починало каменем тяжіти мені на шиї, я піддавався спокусі й вирішував почати все з чистого аркуша: поміняти професію, жінку, місто, континент – я міняв континент за континентом, аж поки не обігнув усю земну кулю – звички, приятелів, справи, клієнтуру. То була помилка, та я збагнув це надто пізно.
Адже ж я, по суті, тільки й робив, що нагромаджував одно минуле на інше, примножував їх, ці минувшини, і якщо одне життя здавалося мені надто напруженим, розгалуженим і заплутаним, щоб тягти його за собою, що ж тоді казати про всі ці життя, кожне з своїм минулим, а ще минуле інших життів, і все це безнастанно нашаровується і переплітається. Я щоразу казав собі: яке полегшення – обнулити спідометр, дочиста витерти дошку, та вже на другий день по приїзді в нову країну мій спідометр накручував такі цифри, що вони не поміщалися на циферблаті і заповнювали всю свіжовитерту дошку від краю до краю: люди, місця, симпатії, антипатії. Як-от тої ночі, коли ми шукали, де б то розвести вогнище для Жожо, і фари мого авто блукали між каменюками й стовбурами дерев – аж раптом Бернадетта показала на приборний щиток: – Ей, тільки не кажи мені, що в нас кінчається бензина... – А бензина й справді була на скінчу. За всією цією метушнею я забув долити палива бензобак, і тепер ми ризикували, що двигун заглухне прямо тут, посеред траси, о порі, коли всі заправки давно зачинені. На щастя, ми ще не встигли пустити Жожо з димом, а то застрягли б коло його погребального вогнища, і не вдалося б навіть пішки змотатися, бо таку машину, як моя – її не кинеш, тебе зразу вичислять. Словом, не було іншої ради, як вилити в бак ту каністру, якою ми збиралися покропити голубий костюм Жожо і його шовкову сорочку з вишитою монограмою, і хутчіш вертатися в місто, щоб там шукати інших способів позбутися трупа.
Що не скажи, а з кожної халепи, в яку мені доводилося встрявати, я поки що виходив сухий – фортуна коло мене довго не затримувалася, але й невдачі не липли. Минуле – наче довжеленний, чимраз довший черв, що сидить у мене всередині й нітрохи не коротшає від того, що я з натугою вивертаю кишки в усіх цих сортирах, сидячих чи стоячих, над тюремною парашею або над лікарняним судном, або в канаві коло наметового табору, або просто в кущах, – пильнуючи, щоб там не причаїлася гадюка, як того разу, в Венесуелі. Минулого не поміняєш, як не поміняєш і свого імени: скільки-то було в мене паспортів з іменами, яких я навіть не пам’ятаю, а все одно всі завжди кликали мене Швайцарець Руді: хоч куди я приїжджав, хоч би за кого себе видавав, завжди знаходився хтось, хто знав мене і знав, чим я займаюся, дарма що вигляд мій з роками сильно змінився, особливо після того, як череп у мене став лисим і жовтим, наче диня, – сталося це під час епідемії тифу на борту «Стярни», коли ми з вантажем контрабанди не могли ні причалити до берега, ні попрохати допомоги через радіо.
Всі мої пригоди й негоди навчили мене одного: життя, яке ти прожив, – воно одне-єдине, одноманітно- густе, наче повстяне покривало, що в ньому вже не вирізниш тих волокон, із яких воно сплетене. І коли одного нічим не примітного дня я раптом зупиняюся на якомусь нічим не примітному випадку, як от візит сингальця, що хотів утиснути мені виводок новонароджених крокодилят, принесених в оцинкованому відрі, я можу бути певний, що в цьому дрібному, малозначущому епізоді криється все те, що я пережив, усе моє минуле, всі ті розмаїті минувшини, що я марно старався скинути з пліч, всі ті життя, що кінець-кінцем зливаються в одне всеохопне життя – моє життя, що триває й тут, тепер, у цьому місті, з якого я постановив нікуди вже не тікати, в цьому будиночку з садком на околицях Парижу, де я розводжу на продаж тропічних рибок, – цей мирний гендель як ніщо інше змушує мене до розміреного, впорядкованого життя, адже рибки потребують щоденного догляду, ну а жінки – в моїх літах чоловік уже не хоче зайвих клопотів, і має на це повне право.
З Бернадеттою – тут інший розклад, ми з нею провернули все чистенько, голки не підточиш: тільки-но прознавши, що Жожо вернувся в Париж і сів мені на хвіст, я не задумуючись сів на хвіст йому, – так я вийшов на Бернадетту й зумів перетягти її на свій бік, і вдвох ми наставили на нього капкан, так що він нічого й не запідозрив. У слушну мить я одслонив запону і перше, що я побачив, – через стільки років після того, як ми спустили один одного з очей, – то це його грубий волохатий зад, що совався взад-вперед між її білосніжними стегнами, тоді – акуратно причесану потилицю, голову на подушці коло її трохи зблідлого лиця, – Бернадетта вивернула шию вбік на дев’яносто градусів, щоб я міг як слід ударити. Я впорав його швидко й акуратно, він не встиг навіть обернутися, щоб упізнати мене, щоб побачити, хто ж це прийшов і перепсув йому всю малину. Мабуть, він і незчувся, як перетнув ту границю, що відділяє пекло для живих од пекла для мертвих.
Воно й на краще, що я заглянув йому в лице вже мертвому. – Гра скінчилася, старий виродок, – я вимовляв ці слова мало не з ніжністю, а тим часом Бернадетта одягала його, як на весілля, не забувши й за чорні лаковані штиблети з замшевими носками, бо ж ми повинні були винести його надвір, удаючи, ніби він до смерти нализався й не тримається на ногах. Мені пригадалась наша перша зустріч, багато років тому в Чікаго, у старої Міконікос у її підсобці, заставленій погруддями Сократа, – там-то я й розшолопав, що весь бариш, нажитий на страховках од підпалу, я вклав у його ржаві ігрові автомати, що він і ця дрягла
