гурту людей, бо жодний з його членів не в змозі представляти решту: четверо колишніх в’язнів, у тому числі один утеклий, троє колишніх хворих з одним санітаром і санітаровим рукописом. Трапляються й пари: як правило (хоч і не завжди) чоловік із жінкою, так наче для подружжя немає більшої втіхи, як удвох базграти рукописи.
Кожен із цих суб’єктів хоче поговорити з відповідальним за такий-то напрямок або фахівцем від такої-то царини, але в підсумку всіх їх сплавляють до доктора Каведаньї. Ціла злива термінів і понять із найвужчих галузей знання, найдивачніших філософських шкіл виливається на голову підстаркуватого редактора, якого ти, тільки-но побачивши, назвав був «сутулим і сухорлявим чоловічком», – не тому, що він сухорлявіший чи згорбленіший за інших, і не тому, що слова «сутулий і сухорлявий чоловічок» характерні для його способу висловлюватися, а тому, що він наче явився із світу, в якому досі... ні, не те: він наче зійшов із сторінок книжки, в якій усе ще... ні, краще отак: він наче явився з світу, де досі читають книжки, в яких усе ще трапляються такі-от «сутулі й сухорляві чоловічки».
Він не дає збити себе з пантелику, вичікує, поки злива питань стече з його гладкої лисини, пробує підходити до поставлених перед них проблем із суто практичного боку: – Скажіть, будь-ласка, а чи не можна, подивіться, всі ці виноски внизу сторінки взяти і внести в текст? А сам текст трошки прорідити, трошки ущільнити, – і ось сюди його, в виноску...
– Я читач, не автор, а просто читач, – квапливо заявляєш ти, мовби спішиш на допомогу людині, що ось-ось зашпортається й упаде.
– Ага, он як! Чудово, чудово, я дуже радий! – І в його очах справді блищить іскра симпатії і вдячности. – Мені дуже приємно. Справжні читачі трапляються мені дедалі рідше...
У пориві одвертости він розбалакується, забуває за всі справи, що висять у нього на шиї, відводить тебе вбік: – Я вже стільки років працюю в видавництві... через мої руки проходить стільки книжок... та чи можу я сказати, що я читаю? Це не називається читати... Колись, на селі, у мене було зовсім небагато книжок, але я читав, отоді я справді читав... Коли я піду на пенсію, то повернусь до себе на село і знову візьмуся читати, як колись. Я частенько відкладаю якусь цікаву книжку і кажу собі: оце треба буде прочитати, коли вийду на пенсію. Але потім я розумію, що це буде вже не те читання... Цієї ночі мені наснився сон: я був на селі, в курятнику коло свого дому, я шарив рукою в кошику, де кури несуть свої яйця, – і що б ви думали я там знайшов? – книжку, одну з тих книжок, що я читав іще в дитинстві, з «Народної бібліотечки», усю геть пошарпану, з чорно-білими малюнками, що я розмалював їх кольоровими олівцями... Розумієте? Коли я був ще хлопчаком, я ховався в курятнику, щоб ніхто не заважав мені читати...
Ти пояснюєш йому мету свого візиту. Він схоплює все на льоту, не хоче навіть дослухати: – І у вас те саме, у вас теж, знаю, знаю... Погано зброшуровані сторінки, книжки, що починаються і не закінчуються... Останнім часом у нашому видавництві все догори дном... Ви щось розумієте? Бо ми самі, любий пане, уже ні чорта не розуміємо.
Він тримає в руках купу коректи, акуратно кладе її на стіл, так наче найменший струс може збурити порядок друкованих знаків. – Видавництво, добродію, – це дуже тонкий організм, – каже він. – Досить, щоб десь щось пішло не так, і безлад починає наростати, мов лавина, аж поки в нас земля не йде з-під ніг. Знаєте, від самої думки про це у мене в голові паморочиться. – І він затуляє руками очі, так наче його переслідує видиво мільярдів сторінок, рядків, слів, що крутяться нестримним вихором.
– Ну, ну, що ж ви, докторе Каведанья, не беріть до серця! – Тепер тобі доводиться його втішати. – То була з мого боку звичайна читацька цікавість... Утім, якщо вам нічого мені сказати...
– О, та я охоче розкажу вам усе, що знаю, – каже редактор. – Слухайте. Все почалось, коли до нашого видавництва заявився один молодий чоловік, який назвався перекладачем з цієї, як там її...
– З польської?
– Ні, не з польської! З якоїсь богом забутої мови, яку взагалі мало хто знає...
– З кімерійської?
– Та ні, якоїсь іще екзотичнішої. Як же ж її? Він вдавав із себе бозна-якого поліглота, мовляв, нема такої мови, що він не знає. Навіть оту, казав, знає, кімврійську, – так, кімврійську. Він приніс із собою книжку по- кімврійському, отакенний грубезний роман, якось так дивно називався... «Подорожній»? Ні: «Подорожнього» написав той, інший... «Коло хутора»...
– Таціо Базакбаля?
– Ні-ні, не Базакбаль. То було «Над краєм урвища» отого, як його...
– Ахті?
– О, власне. Укко Ахті.
– Але ж, даруйте, хіба Укко Ахті не кіммерійський письменник?
– Ну, звісно, спочатку він був кіммерійським письменником, цей Ахті. А потім... потім ви самі знаєте, що там колотилося, під час і після війни: перекроювання кордонів, залізна завіса... Там, де раніш була Кіммерія, стала Кімврія. З самої Кіммерії мало що залишилось. А кімерійське письменство кімври привласнили в рахунок репарацій...
– Це твердження професора Ґаллеґано, яке професор Уззі-Тузо переконливо спростовує...
– Ну подумайте самі: це ж університет, чвари між інститутами, конкуренція між кафедрами, два професори, що на дух один одного не зносять, – та хіба ж Уззі-Тузо може визнати, що шедевр, написаний його рідною мовою, треба читати мовою його колеги...
– Але ж у будь-якому разі, – наполягаєш ти, – лишається фактом, що «Схилившись над краєм урвища» – це роман незавершений, а по суті, майже непочатий... Я бачив оригінал...
– «Схилившись над краєм...»... Не плутайте мене. Там було щось схоже, але не це. Якесь «Запаморочення», ну так, «Запаморочення» Вільянді.
– «Не боячись ні висоти, ні запаморочення»? Його що, вже переклали? Ви його видали?
– Заждіть, послухайте. Перекладач, такий собі Гермес Марана, виглядав на чоловіка порядного і сумлінного: він подає нам зразок перекладу, ми вносимо книжку в видавничий план, він справно присилає нам куски перекладеного тексту, по сто сторінок за раз, отримує аванс, ми потрохи здаємо переклад в типографію, до складання, щоб не гаяти часу... Аж тут, коли ми справа доходить до коректування, виявляється, що в перекладі купа суперечностей, недоладностей... Ми викликаємо Марану, починаємо його розпитувати. Він плутається, сам собі перечить. Ми припираємо його до стінки, розкриваємо перед ним
