першу чергу...
– І мені теж, хоча, мушу сказати, ідеальний роман бачиться мені трохи інакшим...
Стара казка, – це ми вже чули. Тільки-но тобі здається, що ти натрапив на правильну стежку, як бац – і ти знов у глухому куті або на черговому роздоріжжі: і в читанні, і в погоні за пропалою книжкою, і в спробах розгадати Людмилині вподобання.
– Зараз, – пояснює Людмила, – мені хочеться прочитати роман, в якому рушієм розповіді було б саме тільки бажання розповідати, нанизувати оповідь на оповідь, – роман, який би не нав’язував мені якесь там світобачення, а давав би змогу просто стежити за тим, як він зростає, наче дерево, як він галузиться плетивом сюжетних гілок і вкривається листям образів...
Тут ти з нею цілком згодний. Ставши свідком препарування живого роману в лабораторії інтелектуального аналізу, ти мрієш повернутися назад, до природного, невинного, нехитрого читання...
– Треба нарешті зв’язати кінці з кінцями, – кажеш ти. – Ходімо зараз же до видавництва.
А вона: – Нема потреби йти туди удвох. Сходи сам, а потім мені все розкажеш.
От тобі й маєш: такого ти не чекав. Ця погоня так захопила тебе тільки тому, що ти провадив її разом з Людмилою, і ви разом переживали всі її перипетії, що давали вам стільки поживи для обговорення. Така досада – і саме тепер, коли між вами, здається, встановилася якась довіра, якесь порозуміння: не тільки тому, що ви перейшли на ти, а й тому, що ви почуваєтеся спільниками у своєму заповзятті, незрозумілому, певно, нікому іншому.
– А ти чому не хочеш?
– З принципу.
– З якого такого принципу?
– Знаєш, є певна границя між тими, хто робить книжки, і тими, хто їх читає. І я завжди стараюся триматись по цей бік границі, інакше-бо все задоволення від книжки пропадає, а саме читання обертається на казна-що. Ця границя дуже тонка й часто геть затирається: світ тих, хто займається книжками в силу професійного обов’язку, стає дедалі багатолюдніший і хоче остаточно злитися із світом читачів. Звісно, читачів теж стає дедалі більше, але ті, хто використовує книжки для створення інших книжок, множаться, здається, набагато швидше за тих, хто просто любить читати. Я знаю, що коли я порушу цю границю, – хоч би й один разок, хоч би й випадково, – я ризикую злитися з цим морем скороспілих авторів. Тому ноги моєї там не буде, в цьому видавництві, – я до них і на поріг не не ступлю.
– А як же я? – питаєш ти.
– Не знаю. Сам дивись. Кожен вирішує за себе.
Переконувати її – марна справа. Тобі доведеться самому рушати в цей похід, а тоді ви зустрінетеся знов, у цьому самому кафе, о шостій.
– Ви з приводу рукопису? Його якраз читають, тобто ні, його вже прочитали, надзвичайно цікава річ... як я міг забути! така яскрава образна палітра, така викривальна сила... кажете, ви не отримали листа? на жаль, ми мусимо вас повідомити… у листі про все написано, уже з тиждень, як ми його вислали... це так у нас пошта працює... думаю, скоро ви його отримаєте... знаєте, видавничі плани в нас забиті на роки вперед, із збутом проблеми... ага, то ви його таки отримали? і що ще там було? а, то ви хочете забрати рукопис? ні, ні, ми його ще не знайшли, потерпіть ще трошки, він десь є, це точно... не хвилюйтеся, у нас ніколи нічого не пропадає... оце сьогодні ми знайшли кілька рукописів, які шукали років десять... ні, не за десять років, скорше... принаймні, постараємося.... знаєте, тут у нас стільки рукописів, отакенні стоси... якщо хочете, самі подивіться... я розумію, що вам треба саме ваш, а не чий інший... я хочу сказати, що цього добра у нас тут так багато, що це не має для нас аніякого значення... як же ж можна, ваш рукопис та й викинути? ми берегли його, як зіницю ока... ні, не для того, щоб надрукувати, щоб повернути його вам.
Це говорить сутулий, сухорлявий чоловічок, що, здається, стає ще сутулішим і сухорлявішим кожного разу, як хтось гукає його, смикає за рукав, спантеличує його черговою проблемою, тицяє йому в руки купу вичитаної коректи. «Докторе Каведанья!», « Докторе Каведанья, послухайте», «Давайте запитаємо в доктора Каведаньї!» – а доктор Каведанья вкотре вже пробує зосередитися на словах нового розмовника: напружено дивиться просто себе, підборіддя тремтить, шия аж скривлюється від зусилля втримати в полі уваги безліч інших неполагоджених справ, – усім своїм виглядом він демонструє розпачливу терпеливість людини надто нервової і ультразвукову нервозність людини надто терпеливої.
Коли ти зайшов у видавництво і пояснив портьерам у вестибюлі, що хотів би замінити бракований примірник книжки, вони порадили тобі звернутися у відділ продажу. Коли ти додав, що хотів би дістати не тільки новий примірник, а й пояснення всього того, що з тобою сталося, – тебе направили в технічний відділ. Тоді ти уточнив, що хотів би знайти продовження недочитаних романів: – Тоді вам краще поговорити з доктором Каведаньею, – роблять висновок вони. – Почекайте в передпокої. Там є ще інші люди, так що займете чергу.
Протиснувшись серед відвідачів, ти чуєш, як доктор Каведанья кілька разів заводить ту саму розмову – про якийсь загублений рукопис – звертаючись щоразу до іншої особи (в тому числі й до тебе), і щоразу його переривають перше, ніж він встигне зауважити підміну розмовника: то інші відвідачі, то колеги-редактори, то ще якісь працівники видавництва. Ти зразу розумієш, що доктор Каведанья – це та людина, яка мусить бути в штаті кожного поважного підприємства, людина, що на її плечі колеги інстинктивно стараються перекласти всю надто складну й делікатну роботу. Тільки-но ти збираєшся заговорити з ним, з’являється хтось, хто приносить п’ятирічний план роботи видавництва з проханням переробити його на шестирічний, або іменний покажчик до якоїсь книжки, де треба поміняти всі номери сторінок, або видання Достоєвського, яке треба набрати заново з початку до кінця, бо скрізь, де написано Марія, має бути Марья, а скрізь, де написано П’єтро, має бути Пьотр. Він вислуховує усіх без винятку, натужно втримуючи в пам’яті незавершені розмови з попередніми прохачами, і пробує якось задобрити найнастирніших, показавши, що не забув за них і пам’ятає, в чому суть їх справи: – Ми належно оцінили фантастичну атмосферу... (– Що-що? – аж підстрибує історик троцкістського руху в Новій Зеландії). – Може, варто трохи затушувати скабрезні моменти... (– Що ви таке кажете! – протестує дослідник макроекономіки олігополій).
Раптом доктор Каведанья зникає. В коридорах видавництва на нього чигає безліч небезпек: тут тобі і театральний гурток психіятричної лікарні, і групи групового психоаналізу, і боївки войовничих феміністок... Доктор Каведанья на кожному кроці ризикує, що його оточать, полонять, візьмуть в оборот.
Ти опинився тут у часи, коли видавництво притягує до себе вже не тільки і не стільки романістів та поетів-початківців, молодих письменниць та поетес, – тепер в історії західної культури настає епоха, коли самореалізації в книгах шукають уже не окремі особи, а цілі колективи: навчальні семінари, робочі групи, дослідницькі команди, – так наче інтелектуальна праця така прикра й гнітюча, що ніхто не зважується братися до неї сам-один. Постать автора стала колективною, тепер він завжди являється в вигляді цілого
