вузький і гострий лобок має форму рівнобедреного трикутника (саме слово «рівнобедрений», відколи я пов’язав його з Ірининим лобком, несе такий заряд пристрасти, що я не можу вимовляти його без того, щоб мене усього пройняв дрож). Наближаючись до центру сцени, лінії ламаються, починають звиватися і зміїтися, наче дим од жаровні, де горять нехитрі пахощі, врятовані з крамниці бакалійника-вірменина (через повсякчасний кур од заморських пахощів вона зажила незаслуженої слави опіюмної курильні, і одного дня її дощенту розгромив натовп поборників моральности), і врешті сплітаються й перекручуються. Ці лінії – наче невидимі мотузки, що зв’язують нас трьох докупи, і що більше ми в них борсаємось і силкуємось виплутатися, то дужче вони затягуються і в’їдаються в тіло. І в центрі цього клубка, в серці нашого драматичного підпільного союзу, – таємниця, яку я тримаю в собі, якої не можу розкрити нікому, а тим паче Ірині чи Валер’янові, доручене мені секретне завдання: викрити шпигуна, який проник у Революційний комітет з наміром здати місто білим.
Серед переворотів і революцій, що цієї буряної зими пронеслися вулицями столиць, наче пориви північного вітру, народжувалася таємна революція, що докорінно перемінить взаємостосунки тіл і статей: Ірина вірила в це сама і змусила повірити не тільки Валер’яна (він-бо, син окружного судді з дипломом політекономіста, послідовник індійських йогів і швайцарських теософів, був легкою здобиччю для всякого нового вчення, яке тільки містилося в рамках мислимого), але й мене, що перейшов набагато суворішу школу і розумів: дуже скоро нам світить або революційний трибунал, або воєнно-польовий суд білих, і дві розстрільні команди, з одного і з другого боку, вже чекають нас із ґвинтівками коло ноги.
Я пробував утекти, повзком закрастися в центер спіралі, де лінії, мов змії, скидають свою шкуру і припадають до крутих вигинів Ірининого тіла, – гнучкого й рухливого, що вихиляється в повільному танці, в якому важливий не ритм, а розкручування й розсотування зміястих ліній. Дві зміїні голови обіруч ухопила Ірина, і чуючи тиск її пальців, змії, вірні своїй натурі, випинаються настирливо й прямолійнійно, а вона хоче протилежного: щоб максимум прикладеного зусилля переклався на гнучку податливість плазунів, щоб ті, звиваючись у неможливих корчах, злилися з обрисами її тіла.
Це-бо найперший догмат віри того культу, який заснувала Ірина: ми повинні рішуче зректися вертикальности, прямолінійности, невміло прихованих пережитків чоловічої гордости, що їх ми зберегли навіть тепер, попавши в рабство до жінки, яка не дозволяє нам ні ревнувати, ні змагатися між собою за першенство. – Нижче, – шептала Ірина, запустивши пальці в кошлату блякло-руду чуприну молодого економіста й пригинаючи його голову до свого лона, – ще нижче! – і дивилася на мене прозорими й твердими, мов алмаз, очима, і хотіла, щоб я теж дивився, щоб наші погляди разом перебігали безконечними зміястими стежками. Я чув на собі її погляд, що не відпускав мене ані на мить, а водночас іще один погляд, що супроводжував мене всюди й повсякчас, – погляд невидимої сили, яка чекала од мене тільки одного: смерти, і однаково, буде це моя власна смерть чи смерть, яку я заподію іншим.
Я чекав, коли петля Ірининого погляду ослабне. Ось вона заплющує очі, ось я шмигаю в темряву, за подушки, за диван, за грубку, туди, де Валер’ян, як завжди акуратно, склав свою одежу, я прослизаю в тінь опущених Ірининих вій, порпаюся в Валер’янових кишенях, у нього в гаманці, ховаюся в морок її стулених повік, у непроглядну тьму того крику, що рветься з її нутра, і знаходжу складений учетверо листок паперу, а на ньому моє ім’я, що виведене сталевим пером на стандартному бланку смертних вироків за зраду, підписаному й скріпленому урядовими печатками.
V
І тут розпочинається обговорення. Події, персонажі, обставини, почуття – все це відсувається набік, щоб розчистити місце для абстрактних понять та концепцій.
– Поліморфно-перверсивне пожадання...
– Закони ринкової економіки...
– Співвідношення значеннєвих структур...
– Суспільні інститути і аномія...
– Кастрація...
Тільки ти сидиш ні в сих, ні в тих, ти та Людмила – бо крім вас ніхто тут ані не гадає читати далі.
Ти підсуваєшся до Лотарії, простягаєш руку до розшитих аркушів, що лежать перед нею, питаєш: – Можна? – і пробуєш заволодіти романом. Однак це не книжка, а тільки вирваний із книжки, розсипаний зошит. Де ж решта?
– Вибач, а де ж решта сторінок, продовження? – питаєш ти.
– Продовження?... О, та тут і так буде що обговорювати – не на один, на десять семінарів. Тобі мало?
– Мені не обговорювати, мені б просто почитати... – одказуєш ти.
– Послухай-но, семінарських груп багато, а в бібліотеці геруло-алтайської філології був тільки один примірник. Так що ми розібрали його на частини: поділ вийшов трохи нерівноцінний, книжку прийшлося подерти, але, як бачиш, я постаралась урвати найліпший кусок.
Трохи згодом, за столиком у кафе, ви з Людмилою підбиваєте підсумки: – То значить так: «Не боячись ні вітру, ні запаморочення» – це зовсім не «Схилившися над краєм урвища», цей останній, знов, не те саме, що «Неподалік од хутора Мальборк», а той не має нічого спільного з «Якщо подорожній одної зимової ночі». Треба неодмінно з’ясувати, в чому ж тут притичина.
– Авжеж. То все видавництво – якби не воно, не було б цих наших поневірянь. Пора виставити їм рахунок. Хай пояснять.
– Чи Ахті і Вільянді – та сама особа?
– Насамперед, треба попросити в них повний примірник «Якщо подорожний одної зимової ночі», а заразом і повний примірник «Неподалік од хутора Мальборк», якщо вони справді так називаються. А якщо вони називаються інакше, і автор у них інший, то нам так і скажуть і пояснять, у чому ж загадка й чому ці сторінки кочують з книжки в книжку.
– А заодно, може, натрапимо на слід «Схилившись над краєм урвища», однаково, завершений він чи незавершений...
– Чесно кажучи, – каже Людмила, – я була й справді понадіялася, що він має продовження...
– А ще розпитаємо про «Не боячись ні вітру, ні запаморочення». Власне його мені б хотілося дочитати в
