павутиння. Всі мовчки слухають, – і ви, і решта.
Ви одразу здаєте собі справу, що цей роман і близько не має нічого спільного ані з попереднім, «Схилившись над краєм урвища», ані з двома іншими, «Неподалік од хутора Мальборк» і «Якщо подорожній одної зимової ночі». Ви з Людмилою переглядаєтеся: спершу запитально, а тоді по-змовницькому. Будь що будь, а це новий роман, і скоро ви вже вхопились за кінчик сюжетної нитки, – хочеться розмотати ввесь клубок до останку.
НЕ БОЯЧИСЬ НІ ВІТРУ, НІ ЗАПАМОРОЧЕННЯ
О п’ятій ранку через місто потяглися військові обози; коло крамниць із провіянтом почали застоювати чергу жіночки з масляними каганцями; на стінах будинків лисніли ще не висохлою фарбою пропагандові гасла, що їх понаписували вночі активісти різних фракцій Тимчасового Уряду.
Коли оркестранти сховали інструменти до футлярів і вийшли з сутерену, повітря на дворі вже відливало досвітньою прозеленню. Добрячий шмат дороги завсідники «Нового Титана» йшли гуртом услід за музикантами, так наче не хотіли розривати тої спільности, що була встановилася за ніч межи людьми, яких звела докупи в стінах цього закладу чи то випадковість, чи то давня звичка. Так і йшли вони, всі одною компанією; чоловіки в плащах із піднятими комірами виглядали якось мертвотно, наче мумії, що були витягнуті з своїх саркофагів після багатовікової сплячки і от-от розсипляться на порох, тоді як жінки, пойняті якимось заразливим збудженням, наспівували пісеньок, кожна на свій лад і, в розхристаних пальтах поверх низько викочених вечірніх суконь, метляючи довгими спідницями по брудних калюжах, виписували по бруку невпевнені па, – і ніхто з них не міг вирватися із того хмільного круговороту, в якому нова хвиля веселощів умить наринає на місце старої, що видихлася й усякла в пісок, і всі вони, здавалося, живили надію, що вечірка ще не скінчилася, що оркестранти от-от зупиняться посеред вулиці, розчохлять інструменти, і над містом зазвучать саксофони й контрабаси.
Перед колишнім банком Левінсонів, де стояв на варті патруль національної гвардії з прип’ятими до рушниць багнетами і кокардами на кашкетах, гурт полуношних гуляк, мов за командою, розсипався, і ні з ким не прощаючись, кожен пішов своєю дорогою. Тільки ми троє лишилися стояти серед вулиці: ми з Валер’яном тримали попід руки Ірину, він – з одного боку, я – з другого. Я був усе справа, щоб не зачіпати її кобурою з важким пістолетом, яка висіла у мене на шабельтасі, тоді як Валер’ян, що був у цивільному, бо працював у Комісаріяті важкої промисловости, коли й мав пістолета – а я гадаю, що мав – то невеличкого, плаского, з тих, що можна заховати в кишені. Ірина стала мовчазною, і її бездонно глибоке мовчання навіювало нам острах, – я кажу за себе, але ручаюся, що Валер’ян почував те саме, хоч він ніколи й не звіряв мені своїх почуттів. Ми обоє відчували, що саме в цю мить вона забирає над нами справжню, безмежну владу, і хоч на які безумства вона штовхне своїх вірнопідданих одного разу, коли її чарівне коло остаточно замкнеться, замкнуши й нас у вічному полоні, – все це ніщо супроти тих замислів, які вона тепер-оце снує в уяві, не зупиняючись ні перед чим у випробовуванні почуттів, у насталюванні розуму, в жорстокості. Правду сказати, ми були ще дуже молоді, надто молоді для того, що нам випало пережити; я кажу про нас, чоловіків, бо Ірина була вже позначена тою передчасною зрілістю, що властива жінкам її типу (дарма що літами своїми вона була наймолодша з нас трьох), а тому крутила нами, куди хотіла.
Ірина щось насвистувала про себе і сміялася самими лиш очима, так наче наперед смакувала той задум, що уроївся їй у голову. Потім її насвистування зазвучало вголос. То був кумедний марш із модної на той час оперетки, і ми, все ще побоюючись того, що вона для нас лаштує, почали й собі підсвистувати, – і так ми йшли, наче маршуючи під фатальну музику невидимого оркестру, і почувалися в душі водночас і жертвами, і тріюмфаторами.
То було коло церкви Святої Аполонії, перетвореної на холерний лазарет. Грубо збиті трумни стояли надворі на дерев’яних козлах, оточені широким колом нелюсованого вапна, – щоб ніхто не наближався, – і чекали, поки їх одвезуть на кладовище. Якась стара молилася, уклякнувши на церковному подвір’ї, і тут де не взялися ми, під звуки нашого напористого маршу, і налетівши на неї, замалим її не розтоптали. Вона пригрозила нам висушеним жовтим кулачком, зморшкуватим, мов печене яблуко, другою рукою опираючись на брук, і крикнула: – Проклятущі пани! – а може – Проклятущі! Пани! – так наче то було два прокльони, один дужчий за інший, і називаючи нас панами, вона вважала нас подвійно проклятими, а тоді докинула міцне слівце з тутешньої говірки, яке значить щось наче «запроданці». Вона хотіла приточити ще: – А щоб вам... – але в цю мить помітила мого мундира й замовкла, потупивши очі.
Я описую цей випадок з усіма подробицями, тому що – як це стане ясно згодом – то була пересторога, попередження про все, що мало статися, а також тому, що всі ці образи минулої епохи повинні протягнутися сторінками, як ото тягнуться обози через місто (слово «обози» викликає трохи розпливчасті образи, але певна розпливчастість тут не завадить, щоб віддати дух тих непевних, буремних часів), наче розвішані над вулицею, від кам’яниці до кам’яниці, полотняні транспаранти з закликами підписуватись на державну позику, наче колони робітників, що їх маршрути не повинні перетинатися, бо маніфестації організовані від різних, непримиренно ворожих профспілок: одні стоять за те, щоб страйк на збройових заводах Кавдерера тривав до переможного кінця, інші – за те, щоб припинити страйк і працювати задля всенародного озброєння супроти контрреволюційних військ, що загрожують узяти місто в кільце. Всі ці різноспрямовані лінії, перехрещуючись, повинні окреслити простір, у якому порушаємося ми з Валер’яном та Іриною і в якому наша історія може постати з нічого, знайти свою вихідну точку, узяти напрямок, набрати обрисів.
Я познайомився з Іриною того дня, коли фронт наблизився до Західних воріт менш як на дванадцять кілометрів. Поки міська міліція – зелені юнаки, що не мали ще й вісімнадцяти, та похилі віком резервісти – скупчувалася на підступах до Бичих Різниць, місця, що сама його назва здавалась поганим знаменням, хоч тоді ще неясно було, для кого, в місто через Залізний міст вливався неперервний потік біженців. Селянки з кошами на головах, звідки раз-по-раз витикалася гусяча шия; ошалілі свині, що шмигали під ногами натовпу, тікаючи од хлопчаків, які з гигиканням ганялися за ними (надія вберегти сякий-такий пожиток од воєнних реквізицій спонукувала сільських жителів виправляти худобу під наглядом дітлахів на всі чотири сторони, – чей щось десь та врятується); піші та кінні солдати, що здезертували з своїх підрозділів або шукали нагоди з’єднатися з основними силами розпорошеної армії; пристаркуваті шляхтянки на чолі каравану нав’ючених клунками слуг; санітари з пораненими на ношах, хворі, виписані з польових шпиталів, бродячі торговці, чиновники нового уряду, монахи, цигани, учениці колишнього Пансіону для офіцерських дочок у дорожніх одностроях – усі вони рікою вливалися між перила мосту, немовби гнані вологим, пронизливим вітром, який, здавалося, віяв із розривів у географічній карті, з дір у прорваних кордонах та фронтах. Багато хто в ті дні шукав притулку в місті: всі ті, хто боявся поширення повстань та грабежів або навпаки, мав усі причини чимскоріш уступитися з дороги монархістських армій, всі ті, що прагнули укритися під захистом хиткої законности, яку забезпечував Тимчасовий Уряд, або навпаки, – загубитися в загальному безладді, щоб безкарно ламати закон, однаково, старий чи новий. Кожен відчував, що на карту поставлене його власне виживання, і саме в цих обставинах, коли говорити про взаємопоміч було б геть недоречно, бо треба було ліктями й зубами пробивати, прогризати собі шлях, – між людьми запанувало якесь почуття спільности, якась злагода, і перед лицем труднощів сили єдналися, і всі розуміли одне одного з півслова.
Може, причина була в цьому, а може, просто, в загальному сум’ятті молоде життя пізнає себе й тішиться само з себе – та коли я, посеред натовпу, перетинав Залізний міст, на душі мені було спокійно й легко, я відчував гармонію з собою, з іншими, зі світом – чого давненько вже зі мною не бувало. (Може, я невдало висловився, правильніш було б сказати: я почувався в гармонії з тією дисгармонією, що панувала наді мною, над іншими, над цілим світом). Я був уже при самому кінці мосту, там, де сходовий марш впирався в берег і людський потік сповільнювався, створюючи затор, тож ти мусив щосили одпихати тих, хто напирав на тебе ззаду, щоб тебе не зім’яли й не повалили на тих, хто спускався найповільніше: безногих калік, що натужно
