Якщо подорожній одної зимової ночі

П’ятниця. Пропозицію продати «кішку» рибалка сприйняв із великим підозрінням: – А пощо воно вам треба?  Що ви робитимете з кішкою там, на березі?

Питаннячка досить безцеремонні. Я мав би відповісти: «Щоб малювати її», але я розумів, що панна Звіда соромиться демонструвати свої мистецькі інтереси людям, нездатним їх оцінити. З мого боку правдива відповідь звучала б: «Щоб розмірковувати над нею», але навряд чи рибалка зрозумів би мене правильно.

– Це вже моє діло, – одказав я. Попервах ми балакали досить приязно, зважаючи на те, що познайомились ми вчора ввечері у трактирі, аж раптом тон мого розмовника зробився різким і роздратованим.

– Ішли б ви лучче до торговця снастями, – одрубав рибалка. – Я свого знадобу не продаю.

З торговцем вийшла та сама історія. Тільки-но я спитав його про «кішку», як він одразу спохмурнів на лиці. – Ми не продаємо таких речей приїжджим, – сказав він. – Нащо нам клопоти з поліцією. Ще й 20 метрів канату... Не те, щоб я вас у чомусь підозрював, але не раз уже бувало: роздобудуть «кішку», закинуть у вікно камери, а на другий день там не дорахуються котрогось арештанта – утік...

«Тікати» – це одне з тих слів, що вмить накручують мій мозок, запускають механізм безконечних асоціяцій. Здається, блукання в пошуках кітвиці навело мене на шлях до втечі, преображення, воскресіння. Здригнувшись, я прогнав од себе думку про те, що в’язниця – символ моєї тлінної плоті, а втеча, що судилася мені, – це розлука душі з тілом, початок позаземного життя.

Субота. Сьогодні вперше за багато місяців я вийшов на двір, як уже споночіло. Я одважився на це не без побоювань. Найбільше я остерігався застудити голову, як це траплялося зі мною досить часто. Отож, виходячи, я надів на голову вовняного шолома, поверх нього – в’язану шапочку, а зверху на все це – фетрового капелюха. Отак утепливши голову, а крім того обмотавшись шаликом довкола шиї і ще одним – довкола попереку, надягнувши вовняного светра, вовняну камізельку та шкуратяну куртку і взувши чоботи з хутряною підкладкою, я почувався вже більш-менш безпечно. Ніч, як згодом виявилося, була м’яка й погожа. А я все думав і не міг збагнути: чому пан Кавдерер призначив мені зустріч на кладовищі, серед глухої ночі, і то так таємниче – за допомогою записки, яку мені передали під великим секретом. Якщо він уже повернувся, то чого ж ми не могли побачитися, як усе – ополудні на станції? А якщо він ще не повернувся, то хто ж тоді чекає мене на кладовищі?

Фіртку одчинив мені гробар, якого я бачив учора в таверні «Зоря Свазії». – Я шукаю пан Кавдерера, – мовив я йому.

А він мені: – Його тут немає. Але цвинтар – це якраз і є притулок тих, кого немає, тому заходьте.

Я попростував поміж надгробками, аж раптом коло мене з шерхотінням промайнула тінь. Прибулець загальмував і зіскочив з сідла. – Пане Кавдерер! – вигукнув я. Я був трохи ошелешений, побачивши, як він несеться серед могил на велосипеді з погашеною фарою.

– Ч-ш-ш! – прошипів він. – Ви поводилися дуже необачно. Коли я доручив вам подбати про метеостанцію, то й гадки не мав, що ви причетні до підготування втечі. Ви повинні знати, що ми проти одноособових втеч. На все свій час. Наші плани далеко маштабніші, розраховані на довшу перспективу.

Слухаючи оте його «ми» і дивлячись, як він широким жестом показує навколо, я подумав, що він говорить од імени мертвих. Устами пана Кавдерера мертві дали мені знати, що не бажають поки бачити мене в своїх шерегах. На серці в мене зразу полегшало.

– Через вас я ще не скоро зможу появитися в місті, – додав він. – Завтра чи післязавтра вас викличуть на допит в комісаріят, будуть питати про ту «кішку», що ви намагалися купити. Вважайте, щоб не вплутати й мене в цю справу. І майте на увазі: розпитуючи вас, комісар копатиме під мене. Тому ви про мене нічого не знаєте, крім того, що я десь виїхав і не сказав, коли повернуся. Скажете, що я попрохав час-од-часу заглядати на станцію і знімати покази. Зрештою, з завтрашнього дня ви звільняєтесь од обов’язків метеоролога.

– Ні, ні, не треба! – закричав я розпачливо, так наче цієї миті усвідомив, що контроль за метеорологічними приладами давав мені змогу панувати над стихіями всесвіту й постерігати в їх вируванні порядок і лад.

Неділя. Рано вранці я подався на метеостанцію і зіп’явся на драбину коло етажерки з приладдям. Я стояв там і слухав тікання самописців, наче музику небесних сфер. Шпаркий вітер гнав по вранішньому небу мляві пухнаті хмари; спочатку хмари нашаровувались одна на одну китицями пір’я, а тоді почали згущуватися й громадитися купами; десь о пів на десяту прошумів короткий дощ, після якого в дощомірі лишилося кількадесят міліметрів вологи; на небі з’явилася куца веселка, але небавом розтанула; почало пасмурніти; перо барометра-самописця пішло вниз, накресливши мало не прямовисну лінію; прогуркотів грім, сипонув град. З висоти етажерки мені здавалося, наче я тримаю в руках проясні й бурі, блискавки й тумани: не як бог – зовсім ні, я ж не божевільний і не уявляв себе Зевсом-громовержцем, – а трохи наче диригент оркестру, який має перед собою готову партитуру і знає: звучання інструментів відповідає певному планові, і цей план довірений саме йому як вартовому й хоронителю. Бляшаний дах повітки гудів, наче барабан, під ударами градин; анемометр крутився дзиґою; і весь цей хаос ошалілих, збурених стихій рівними рядками цифр лягав на сторінки мого журналу, і маєстатичний спокій панував над грою катаклізмів.

І в цю мить повноти й гармонії мою увагу привернув тихий скрип. Я глянув униз. Між драбиною і опорою етажерки скулився бородатий чоловік у грубій смугастій куфайці, весь вимоклий до нитки. Він дивився на мене твердим ясним поглядом.

– Я втік з тюрми, – сказав він. – Не виказуйте мене, будь-ласка. Треба, щоб ви пішли й попередили одну людину. Ви ж мені допоможете, правда? Вона живе в готелі «Морська лілея».

І тої ж миті я відчув, як досконалий лад світобудови надлуснув, дав глибоку й непоправну тріщину.

IV

Слухати, як хтось читає вголос, – це далеко не те саме, що читати самому, про себе. Коли ти читаєш, то можеш зупинитися або перескочити кілька фраз: ти сам задаєш собі темп. А коли читає хтось інший, дуже тяжко сумістити свою увагу з темпом його мови: голос читача усе або надто швидкий, або надто повільний.

Ну а слухаючи когось, хто на ходу перекладає з іншої мови, ти весь час вагаєшся, хиляєшся між значеннями слів, перебуваєш на межі непевности й провізоричности. Коли ти сам  читаєш текст – він тут, перед тобою, ти хоч-не-хоч із ним стикаєшся, а коли його перекладають тобі вголос – він є, а водночас його нема, і ти ніяк не можеш його вхопити.