– У нас очі такі самісінькі, – кажу я Амаранті, піступаючи до неї посеред мішків у другому дворі.
– Ба ні, в мене більші, – відказує вона.
– Це можна запросто перевірити, – кажу я і наближаю своє лице до її лиця так, щоб луки наших брів зійшлись одна до одної, а тоді, притискаючи свої брови до її, повертаю лице вбік, притуляючи щоку до щоки, висок до виска, вилицю до вилиці.
– Бачиш, кутики очей у нас на однаковій ширині.
– Нічого я не бачу, – каже Амаранта, але не відштувхує мене.
– І носи теж, – кажу я, притуляючи свого носа до її, – трохи скоса, щоб наші профілі зійшлися, – і губи... – мурмочу я з закритим ротом, бо наші губи злилися, точніш, половинка мого рота стулилася з половинкою її.
– Мені болить! – скрикує Амаранта, коли я навалився на неї всім тілом, притиснувши її до мішків. Я відчуваю її тугі, мов кулачки, груди, відчуваю, як здригається її живіт.
– Ах ти негідник! Тварюка! То от для чого ти приїхав до Окведаля! Такий самий, як і батько! – лунає в моїх вухах голос Анаклети, а її руки хапають мене за чуприну й кидають убік, до стовпів. Амаранта, діставши ляпаса од матері, лежала навзнак на мішках і жалісно схлипувала. – Не смій торкатись моєї дочки! Ти в житті її більше не торкнешся!
– Чого це раптом? Що мені завадить? – протестую я. – Я чоловік, вона жінка... Якби доля захотіла, щоб ми сподобали одне одного, – не тепер, може колись потім, – то чому я не міг би просити її руки?
– Чорти б тебе взяли! – кричить Анаклета. – Не буде цього! І думати про це не смій, ясно?
«То виходить, її дочка – моя сестра? – питаю я себе. – Чого ж вона тягне час, чого не скаже прямо, що вона моя мати?» і кажу: – Чого ти розкричалась, Анаклето? Ми з твоєю дочкою що, кревні?
– Кревні? – Анаклета трохи заспокоюється, затуляє очі крайчиком укривала. – Твій батько прийшов був іздалеку... Яка може бути між нами покревність.
– Але ж я родився в Окведалі... Моя мати була звідси...
– Своїх кревних шукай де-інде, а не тут, серед убогих індіянів... Хіба твій батько тобі не сказав?
– Присягаюсь, Анаклето, батько нічого мені не сказав. Я не знаю, хто моя мати...
Анаклета добула руку з-під ковдри й указала мені на перший двір. – Чому ж пані не захотіла з тебе прийняти? Чому поселила тебе тут, серед слуг? Батько послав тебе до неї, не до нас. Іди й відрекомендуйся доньї Жасміні, скажи: «Я Начо Самора-і-Альварадо, мій батько велів мені прийти сюди й упасти до твоїх ніг».
Тут оповідь мала б показати, як глибоко приголомшила мене звістка про те, що половинка мого прізвища, невідома мені самому, збігається з прізвищем господарів Окведаля, і що широкі, мов королівство, маєтності належать до моєї родини. Натомість моя подорож назусп’ять у часі вкинула мене в темну круговерть, де переді мною миготіли вкладені один у другий дворики палацу Альварадо, однаково знайомі й чужі для моєї спустошеної пам’яті. В ту мить перше, що спало мені на думку, – це заявити Анаклеті, ухопивши за косу її дочку: – Тепер я ваш хазяїн, хазяїн твоєї дочки, і візьму її, коли захочу!
– Ні! – кричить Анаклета. – Перше ніж ти торкнеш її хоч пальцем, я тебе вб’ю! – Амаранта іде геть, оголивши зуби в дивній гримасі, чи то усмішці, чи то стогоні.
Обідня зала палацу Альварадів ледь освітлена світлом канделябрів, укритих багатолітніми нашаруваннями воску, – може, тут зумисне не запалюють більше світла, щоб не видно було облуплених ліпних оздоб і пообшарпуваних кутиків портьер. Пані запросила мене на вечерю. Обличчя доньї Жасміни вкрите шаром пудри, яка, здається, ось-ось обсиплеться клаптями просто в тарілку. Вона також була індіянка, дарма що з фарбованим на бронзово, закрученим щипцями волоссям. Її важкі браслети іскорками відблискували в кожній ложці, яку вона підносила до уст. Її дочка, Жасінта, вихованка пансіону, була одягнена в білий тенісний светер, але поглядом своїх очей, своїми жестами вона нітрохи не різнилася від дівчат-індіянок.
– За старих часів тут, у залі, стояли гральні столи, – розповідає донья Жасміна. – Гра починалася саме о цій порі й тривала усю ніч. Бували й такі, хто програвав цілі маєтки. Дон Анастасіо Самора приїхав сюди заради ігор, тільки заради цього. Він завжди вигравав. Подейкували, що він спритний махляр.
– Але він так ніколи й не виграв ніякого маєтку, – мушу уточнити я.
– Твій батько був із тих, хто вигране вночі спускав іще до світанку. А з усіма його любовними походеньками він умить розтринькував і ту мізерію, що в нього лишалася...
– Він що, крутив тут якісь романи...? – осмілююсь запитати я.
– Отам, отам, в іншому дворі, – ночами він ходив туди шукати собі подружок... – каже донья Жасміна, вказуючи в бік індіянських осель.
Жасінта залилася сміхом, прикривши рота долонями. В цю мить я зрозумів, що вона – викапана Амаранта, хоча вбрання й зачіска в неї зовсім інакші.
– Ув Окведалі всі схожі одне на одного, – кажу я. – Там, у другому дворі, є портрет, який міг би бути портретом усіх і кожного...
Вони дивляться на мене трохи збентежено. Мати каже: – То Фаустіно Іґуерас. ...Він був мішаної крови – наполовину індіянин, наполовину білий. Але душа в нього була наскрізь індіянська. Жив серед них, стояв за них... за них і загинув.
– Він був білий по матері чи по батькові?
– Усе тобі треба знати...
– У вас в Окведалі все так? – питаю я. – Білі сходяться з індіянками... Індіяни – з білими жінками...
– В Окведалі білого не відрізниш від індіянина. Кров перемішується тут іще з часів Конкісти. Але пани не повинні плутатися із челяддю. Ми можемо робити все, що хочемо, з ким-хоч із нас, але такого – ніколи... А дон Анастасіо був із знатної родини, хоч і не мав за душею ні шеляга...
