цікавого, така картина зовсім не дивина. Тобі здається, що кожний з твоїх супутників читає один з тих романів, яких тобі не вдалося дочитати до кінця, ба більше, що всі ці романи знайшлися тут, у твоєму купе, але в перекладах незнайомою тобі мовою. Ти силкуєшся прочитати написи на палітурках, хоч і знаєш, що це річ марна, бо написані вони якимсь чужим, незнаним алфавітом.
Один із твоїх попутників виходить у коридор і, щоб ніхто бува не сів на його місце, лишає там книжку з закладкою між сторінками. Тільки-но він зачинив за собою двері, як ти хапаєш його книжку й починаєш гортати сторінки, дедалі більше переконуючись у тому, що це одна з тих, які ти шукаєш. І в цю мить ти зауважуєш, що всі, хто є в купе, обернулись до тебе й дивляться на тебе загрозливим поглядом, явно не похваляючи твою безтактну поведінку.
Щоб приховати своє збентеження, ти підводишся й виглядаєш у вікно, не випускаючи з рук чужої книжки. Поїзд стоїть на розвилці перед якимось забутим у бога полустанком, чекаючи на сигнал семафора. Навколо сніг і туман, не видно нічогісінько. На сусідній колії стоїть іще один поїзд, що їде в протилежному напрямі; всі вікна в ньому запотіли зсередини. Раптом рука в рукавичці починає коловими рухами протирати одно з віком, прямо навпроти тебе, частково повертаючи йому первісну прозорість: за шибкою зарисовується жіноча постать у пишній, мов хмарка, шубі. – Людмило... – кличеш ти її, – Людмило, книжка.... – пробуєш сказати ти більше жестами, ніж голосом, – книжка, що ти шукаєш, я її вже знайшов, вона тут... – Ти силкуєшся опустити скло, щоб дати Людмилі книжку, просунувши її між бурульками, що густим частоколом звисають з даху поїзда.
– Книжка, що я шукаю, – каже розпливчаста постать, що також простягає тобі книжку, схожу на твою, – показує світ після кінця світу, дає відчуття того, що світ є межа й кінець усього сущого, що єдина річ, яка є в світі, – це кінець світу.
– Воно не зовсім так, – кричиш ти, і шукаєш серед незнайомих букв на нечитальних сторінках якусь фразу, що послужила б аргументом проти Людмилиних слів. Але поїзди рушають і роз’їжджаються в протилежних напрямах.
Зимний вітер мете парками й садами ірканської столиці. Ти сидиш на лавці, чекаючи на Анатолія Анатоліна, що повинен принести тобі рукопис свого нового роману, «Що за історія знайшла тут кінець?» Коло тебе сідає молодик з густою русявою бородою, в довгому чорному пальті й цератовому кашкеті. – Вдавайте, мовби нічого не сталося. В парках завжди повно шпигів.
Густі кущі ховають вас від сторонніх очей. Невеличкий жмуток паперу перекочовує з внутрішньої кишені довгого Анатолієвого пальта в кишеню твоєї короткої куртки. – Я мусів розкласти сторінки по різних кишенях, а то напхана папером кишеня одразу б мене виказала, – каже він, дістаючи з унутрішньої кишені жилета ще з десяток аркушів, згорнутих трубочкою. Вітер вириває в нього з рук одну із сторінок. Він кидається за нею. Збирається дістати ще кілька аркушів з передньої кишені штанів, але з кущів вискакують двоє агентів у цивільному і забирають його під арешт.
ЩО ЗА ІСТОРІЯ ЗНАЙШЛА ТУТ КІНЕЦЬ?
Я прямую широким Проспектом нашого міста й подумки скасовую ті елементи, що їх я вирішив не брати до уваги. Я проходжу повз палац, де міститься одне з міністерств. Фасад його переобтяжений каріятидами, колоннами, балюстрадами, цоколями, метопами, консолями, і я відчуваю потребу звести його до гладкої вертикальної поверхні, непрозорого скляного листа, найтоншої перетинки, що розділяє простір, не створюючи зачіпок для зору. Та навіть після такого спрощення палац нестерпно давить і гнітить мене, тож я вирішуюю зліквідувати його без останку. Лишається тільки молочно-біле небо, що нависає над голою землею. Таким самим чином я скасовую ще п’ять міністерств, три банки й кілька хмарочосів великих компаній. Світ надто складний, надто заплутаний, надто перевантажений різноманіттям, і щоб хоч якось у ньому жити, треба нещадно його проріджувати.
У тисняві Проспекту я раз-по-раз зустрічав людей, бачити яких мені, з різних на те причин, було не дуже приємно: моїх начальників – бо вони нагадували мені про моє підлегле становище, а також моїх підлеглих – бо мені ненависна думка про ту владу, якою я наділений; влада ця здається мені жалюгідною, не менш жалюгідною ніж та заздрість, низьковклінність, злоба, яку вона породжує в інших. Я без вагань скасовую і тих, і других. Краєм ока я бачу, як вони тоншають і розвіюються хмаркою туману.
Під час цієї процедури треба було вважати, щоб не зачепити звичайних перехожих, чужих, незнайомих людей, що ніколи не завдавали мені ніякої прикрости: треба визнати, що серед них трапляються особи з милими, інтелігентними обличчями. Та коли в світі навколо мене залишиться тільки натовп чужих і незнайомих, на мене вмить накотиться почуття самотности і розгублености. Тому краще буде скасувати й їх, і то не вроздріб, а гуртом, щоб більше вже про них не думати.
У спрощеному світі в мене більше шансів зустріти тих небагатьох людей, яких мені приємно зустрічати, наприклад Франтішку. Франтішка – моя подруга. Щоразу, коли я бачу її, я відчуваю невимовну радість. Ми жартуємо, сміємося, розповідаєм одне одному всякі дурнички, яких, мабуть, не розповідали б нікому іншому, – та коли ми обговорюємо їх між собою, вони виявляються цікавими для нас обох. І замість прощання ми завжди кажемо одне одному, що нам конче треба побачитися знову, і то якнайскоріше. Але минають місяці, аж поки мені знову пощастить випадково спіткати її на вулиці; радісні вигуки, сміх, обіцянки побачитися знову, – але ні я, ні вона не робимо нічогісінько, щоб цю зустріч зорганізувати, може тому, що ми обоє знаємо: це було б уже не те. Тепер, у простішому, просторішому світі, в якому події, не здавлені тіснявою обставин, зможуть розвиватися своїм ходом, в якому наші з Франтішкою зустрічі стануть частіші, а наші стосунки трохи проясняться – може, в напрямі спільного життя або подружнього зв’язку, який втягне в свою орбіту наші родини, наших предків і нащадків, рідних і двоюрідних братів та сестер, подарує нам спільних друзів і знайомих, поєднає наше майно й наші прибутки, поставить хрест на всіх тих умовностях, що безмовно ваготять над нашими розмовами, обмежуючи їх тривалість до кількох хвилин, – у цьому новому світі зустріч із Франтішкою буде ще радісніша, ще приємніша. Тому, цілком природньо, я стараюся створити всі умови для того, щоб наші шляхи знову перетнулися. Зокрема, я скасовую всіх дівчат у світлих шубках на кшталт тої, що була на Франтішці під час нашої останньої зустрічі, – щоб побачивши її здалеку, я міг бути впевнений, що це саме вона, і не боявся непорозуміння чи розчарування. Заодно я скасував і всіх молодих чоловіків, що, судячи з їх вигляду, могли б бути Франтіщиними приятелями і, не виключено, мали от-от зустрітися з нею, чей навіть умисно, затримавши її приємною розмовою в ту саму мить, коли вона повинна б була чисто випадково стрітися зі мною.
Я трохи заглибився в деталі особистого порядку, та це не повинно створювати враження, начебто в своїх діях я керуюся передовсім банальними індивідуальними інтересами. Я-бо стараюся діяти в інтересах загалу (а отже і в своїх власних інтересах, але опосередковано). Отож для початку я зліквідував усі державні установи, що траплялися мені на шляху, і то не тільки самі споруди з їх брамами, коридорами, передпокоями-почекальнями, з їх картотеками, циркулярами та досье, а й усіх начальників відділів, генеральних директорів, старших інспекторів, виконувачів обов’язків, штатних і позаштатних співробітників. Я вчинив так, бо вважав їх існування шкідливим та й просто зайвим з погляду загальної гармонії.
О цій порі юрми службовців висипають із перегрітих установ на вулицю, застібають пальта з комірцями із штучного хутра і напихаються в автобуси. Я кліпаю очима, і вони щезають: тільки поодинокі перехожі видніються вдалині на безлюдних вулицях, з яких я вже подбав усунути і автобуси, й вантажівки, й легкові авто. Мені приємно бачити проїзну частину порожньою і гладкою, мов доріжка в кегельбані.
