Далі я скасовую казарми, вартівні, комісаріяти; всі люди в уніформі зникають, мов ніколи й не існували. Тут я, здається, поспішив: під гарячу руку попали також і пожежники, поштарі, двірники й інші категорії, що могли заслужено розраховувати на поблажливіше до себе ставлення. Та що зроблено, того не вернути: я не можу топтатися на місці, застановляючись над такими тонкощами. Щоб не створювати незручної ситуації, я поспішив скасувати також пожежі, листи і сміття. Зрештою, від усього цього були самі тільки клопоти.
Я допевняюся, щоб не лишилось ні одної лікарні, шпиталю, богадільні: скасування всіх медиків, санітарок і хворих здається мені єдиною запорукою загального здоров’я. Далі я беруся за суди й трибунали вкупі з адвокатами, обвинуваченими й потерпілими, а тоді за тюрми з ув’язненими і тюремниками разом. Тоді скасовую університет з усім професорсько-викладацьким складом, академію наук і мистецтв, музей, бібліотеку, пам’ятки історії та культури разом із відділом їх охорони, театр, кіно, телебачення, газети. Глибоко помиляється той, хто гадає зупинити мене гаслами про любов до культури.
Тоді доходить черга й до економіки, що надто довго досаждала нам своїми непомірними претензіями, диктуючи, як нам жити. Годі! Одна за одною я зліквідовую всі крамниці, починаючи з тих, де продають товари першої потреби, і закінчуючи тими, де торгують предметами розкоші й іншим безділлям: спочатку я очищаю вітрину від краму, далі усуваю прилавки, полиці, продавчинь, касирок, завідувачів відділів. Юрба клієнтів якусь мить стоїть оторопіло, хапаючи руками порожнечу й безпорадно спостерігаючи, як розчиняються в повітрі возики для покупок, – а тоді й сама поринає в небуття. Від споживчого сектора я переходжу до виробничого: скасовую промисловість, важку й легку, зліквідовую сировинні запаси та джерела енергії. А сільське господарство? І його туди само! А щоб ніхто не казав, наче я виступаю за регрес до первісногромадського ладу, я скасовую також мисливство і рибальство.
Природа... Ах-ах, не думайте, ніби я не розумію, що всі ці розмови про охорону природи – просто красиве дурисвітство. Згинь! Хай буде тільки товща земної кори під ногами і безкрая порожнеча навколо.
Я далі прямую Проспектом, який тепер нічим не вирізняється з обмерзлої пустельної рівнини, що стелиться далеко за небокрай. Скільки сягає око, не видно ні стін, ні навіть гір чи пагорбів; немає ні річок, ні озер, ні морів: тільки пласка просторінь і сірий лід, твердий, наче базальт. Зрікатися речей зовсім не так важко, як можна подумати: тут головне почати. Тільки-но тобі вдалось відкинути й уневажнити щось, що здавалося тобі істотним та важливим, як ти починаєш розуміти, що можеш перебутися й без чогось іще, а тоді й без багатьох-багатьох інших речей. І от я йду цією пустельною поверхнею, що зветься світом. Понад землею дме вітер, що разом із дрібним мокрим снігом кидає мені під ноги останні рештки минулого світу: гроно спілого винограду, яке, здається, тільки що зірване з лози, вовняний черевичок для немовляти, добре змащений карданний шарнір, сторінка, видерта з невідомого іспанського роману, що в ньому йдеться про якусь жінку на ім’я Амаранта. Коли ж воно все перестало існувати, кілька секунд чи багато віків тому? Я геть утратив відчуття часу.
Ген удалині, куди біжить ця смуга небуття, яку я й далі називаю Проспектом, я бачу тоненьку постать у шубці з світлого хутра: це Франтішка! Я впізнаю зграбну ходу її ніг у високих чобітках, її роки, закладені в муфту рукавів, довгий смугастий шалик, що розвівається на вітрі. Морозне повітря і пуста земля забезпечують чудову видимість, та даремно я розмахую руками, намагаючись привернути її увагу: вона не може мене впізнати, ми ще надто далеко одне від одного. Я рухаюся вперед розмашистими кроками, – принаймні, мені здається, що я рухаюся вперед. Аж раптом на шляху між мною і Франтішкою зарисовуються якісь тіні: це люди, чоловіки в плащах і капелюхах. Вони чекають мене. Хто ж це може бути?
Я підходжу трохи ближче й упізнаю їх: це колеги з відділу «Д». Як сталося, що вони лишились тут? Що вони тут роблять? Я думав, що скасував їх ще тоді, як розбирався з персоналом усіх державних установ? Чому вони стоять між мною і Франтішкою? «Зараз я їх зліквідую!» кажу я собі й зосереджуюсь. Та де там: їм хоч би що.
– О, то й ти тут, – вітаються вони зі мною. – Ти теж із нами? Браво! З твоєю допомогою ми все успішно зачистили.
– Як так? – скрикую я. – То ви теж усе скасовували?
Тепер я розумію, чому, коли я обертав у нівець навколишний світ, мене весь час муляла думка, що десь я та й перестарався.
– Але ж, скажіть, хіба не ви безустанно говорили про те, щоб розвивати, зміцнювати, примножувати...?
– І що з того? Тут нема ніякої суперечности... Все це чудово вписується в логіку наших розрахунків... Лінія розвитку починається з нуля... Ти й сам знаєш, що ситуація зайшла була в глухий кут і невпинно погіршувалася... Не було іншого виходу, як самим очолити процес... Як правило, те, що в короткій перспективі здається бездіяльністю, в перспективі довшій може обернутися дієвим стимулом...
– Та ж я не мав на думці нічого такого.... Моя мета була зовсім інша... Я проріджував світ геть інакше... – протестую я, а про себе думаю: «Вони глибоко помиляються, коли гадають, що я танцюватиму під їхню дудку!»
Мені не терпиться повернути все навспак, воскресити речі, що заповнювали світ, – одна за одною, по черзі, або всі разом, – щоб їх строката й дотикальна матерія стіною протиставилась цим планам, спрямованим на повне торжество небуття. Я заплющую очі, а тоді поволі розплющую в надії, що знов опинюся на Проспекті, де кишать машини, де ліхтарі о цій порі, напевно, вже горять жовтавим світлом, де в кіосках продаються свіжі випуски газет. Але нічого не змінилося: порожнеча навколо зяє дедалі страшнішою пусткою, жіночий силует на обрії поволі віддаляється, мовби хоче сховатися за кривизну земної кулі. Невже ми єдині, хто залишився на світі? З дедалі більшим жахом я починаю усвідомлювати те, що сталося: світ, що його я хотів скасувати власним вольовим рішенням, яке я кожної миті міг би переглянути, скінчився насправжки.
– Треба бути реалістом, – кажуть функціонери з відділу «Д». – Досить тільки озирнутися. Цілий усесвіт... скажімо так, перебуває на етапі трансформації... – і вони показують на небо. Сузір’їв не впізнати: зорі де розсіялися, де згромадилися купами. На карті небес усе перемішалося: скрізь одна за одною вибухають нові зорі, а старі, зблимнувши востаннє, погасають.
– Важливо, щоб тепер, коли прийдуть нові, відділ «Д» був максимально ефективний і належно укоплектований кадрами, щоб усі його функціональні підрозділи працювали в нормальному режимі...
– А хто вони такі, ці «нові»? Що їм треба? Що вони збираються робити? – питаю я і бачу, що на поверхні, яка відділяє мене від Франтішки, з’являється тонесенька тріщина. Тріщина повзе, звиваючись і розтинаючи землю, мов та змія, загадкова й підступна.
– Поки що рано про це говорити. Поки що нам із нашою системою понять нема змоги сказати про них що-небудь певне. Ми ще не можемо їх навіть бачити. Але нема сумніву, що вони є, і ми з самого початку мали дані про те, що вони появляться... Однак є ще й ми, і вони не можуть цього не знати. Ми уособлюємо єдино можливий зв’язок із тим, що було передше... Вони потребують нас, вони не можуть не звернутися до нас по допомогу і мусять довірити нам практичне управління тим, що залишилося... Тому світ, коли він почнеться знову, буде такий, як ми захочемо...
