пов’язані між собою ніякою ниткою. Тому я дійшов висновку, що читання – це діяльність безпредметна. Точніш, її властивий предмет – це вона сама. А сама книжка – тільки допоміжний засіб або й просто зачіпка.
Тут до розмови долучається четвертий читач. – Я можу погодитися, що всяке читання глибоко суб’єктивне, але не в тому відосередковому сенсі, який ви вкладаєте в ці слова. Кожна нова книжка, яку я читаю, стає сторінкою тої єдиної, всеохопної книги, яка є сумою всіх книг, що я прочитав. Утім, це не так просто: щоб стати частиною цієї узагальненої книги, кожна конкретна книжка повинна зазнати перетворення, вступити у зв’язок із тими, які я прочитав раніше, ставши їх потвердженням, розвитком, спростуванням, тлумаченням або хоч би приміткою до них. Я роками приходжу в цю бібліотеку і досліджую її том за томом, шафа за шафою, а проте я міг би легко довести вам, що весь цей час я тільки й роблю, що читаю одну-однісіньку книгу.
– Так само й для мене всі прочитані книжки – це шлях до одної-єдиної книги, – каже п’ятий читач, визираючи з-за купи грубих томів. Але цей шлях іде назад у часі, цю єдину книгу я бачу тільки в своїх спогадах. То була історія, що передувала всім іншим історіям. У всіх історіях, що я тепер читаю, я чую її далеке відлуння, та воно згасає ще до того, як я встигну в нього вслухатись. Я читаю книжки тільки для того, щоб віднайти цю книгу, прочитану колись у дитинстві, але я пам’ятаю з неї надто мало, щоб мої пошуки увінчалися успіхом.
Шостий читач, який досі блукав навколо, задерши голову, й оглядав шафи з книгами, підходить до вашого столу. – Для мене найважливіший момент – це той, який передує читанню. Іноді самої тільки назви досить, щоб розбудити в мені нестримне бажання прочитати книгу, якої, може, й зовсім не існує. Іноді це початок книжки, її перші фрази... Словом, коли вам, щоб полинути думками в хмари, треба зовсім небагато, то мені досить іще меншого: очікування читання.
– А мені, навпаки, важливий кінець, – каже сьомий, – але кінець справжній, остаточний, укритий темрявою, пункт прибуття, до якого спрямовує мене книжка. Читаючи, я також шукаю просвітів, – каже він, киваючи на чоловіка з розчервонілими очима, – але мій погляд бігає між рядками, щоб розгледіти те, що мріє вдалині, на широких просторах по той бік слова «кінець».
Нарешті з’явилася можливість і тобі впасти в слово. – Панове, насамперед мушу сказати, що в книжках я люблю читати тільки те, що написане. Я люблю пов’язувати всі деталі в одну цілість, люблю прочитувати певні книги, щоб ніколи до них більше не вертатися. Мені подобається бачити відмінності між книжками, знаходити в нових книжках щось нове. А найбільше я люблю книжки, які можна прочитати від початку до кінця. Та останнім часом щось тут не ладиться: мені здається, що тепер у світі є тільки історії, що зупиняються на півдорозі й обриваються на півслові.
П’ятий читач відповідає: – Так само й зі мною. З тої історії, що про неї я казав, я чудово пам’ятаю початок, але не можу пригадати всього решта. Це мала б бути оповідка з «Тисячі й одної ночі». Я переглянув силу-силенну різних видань, різних перекладів десятками мов. Подібних історій є чимало, і кожна має багато варіянтів, та тої, що я шукаю, нема. Може, я прочитав її вві сні? Хай там як, а я знаю, що не матиму спокою доти, доки не розшукаю її і не взнаю, як вона кінчається.
– Одної ночі халіф Гарун аль-Рашид, – так починається історія, яку, зваживши на твою цікавість, він погодився розповісти, – потерпаючи од безсоння, перевдягнувся торговцем і пішов бродити вулицями Багдада. Човновий переправив його на той берег Тігру, й він опинився перед воротами саду. В саду він побачив жінку, прекрасну, як місяць, що сиділа на краю водойми і співала, приграючи на лютню. Рабиня завела халіфа в палац і сказала йому вдягти плащ шафранового кольору. Тепер та жінка, що була співала у саду, сидить перед ним на срібному троні. «Бракувало тільки тебе, – мовить вона. – Ти спізнився». І каже йому сісти на подушку поруч неї. «Шляхетні панове, ви присягнули коритись мені сліпо й безмовно, і тепер настав час випроби», – мовить жінка, знімаючи з шиї перлове намисто. «В цьому намисті шість білих перлин і одна чорна. Зараз я розірву нитку і зсиплю перлини в оніксову чашу. Кому з вас судилося витягнути чорну перлину, той повинен буде вбити халіфа Гаруна аль-Рашида і принести мені його голову. Якщо він виконає завдання, то в нагороду зможе взяти мене за жінку. Та якщо він відмовиться вбити халіфа, то інші шестеро уб’ють його самого, а тоді знову тягнутимуть жереб». Гарун аль-Рашид з острахом розкриває долоню, бачить чорну перлину і, повертаючись до жінки, мовить: «Я корюсь долі й твоєму наказові, але з однією з умовою. Скажи мені, якої образи завдав тобі халіф, що ти так сильно його ненавидиш», – питає він і з нетерпінням чекає на відповідь.
Що ж, і цей уривок дитячої оповідки доводиться дописати до списку книжок, що обірвались на найцікавішому. Та як же називається ця книжка?
– Якщо вона й мала назву, то я її теж забув. Самі назвіть, як хочете.
Ти думаєш, що слова, якими обривається ця казка, добре віддають дух «Тисячі й одної ночі». Тому ти береш картку із списком книжок, що їх ти марно сподівався знайти в бібліотеці, і дописуєш:
– Можна поглянути? – питає шостий читач, бере в тебе з рук список, скидає окуляри для короткозорих, ховає їх у футляр, відкриває інший футляр, дістає з нього окуляри для далекозорих, одягає і читає вголос:
Він посунув окуляри на чоло. – Авжеж, я читав роман, що отак починається, – каже він, – далебі читав... То у вас є тільки цей початок, і ви хочете знайти продовження, я так розумію? Біда в тому, що колись усі романи починалися однаково: хтось іде безлюдною вулицею і бачить щось, що привертає його увагу, щось, що криє в собі наче таємницю або засторогу. Він заходжується шукати розгадки – і пішло-поїхало...
– Послухайте, тут якесь непорозуміння, – пробуєш втрутитися ти, – це не текст... це тільки заголовки... Подорожній...
– А-а, подорожній фігурує тільки на перших сторінках, далі про нього вже не згадується – він свою роль зіграв... Роман не про нього...
– Так, але мене цікавить зовсім інше – я хочу знати, як кінчається історія про...
Сьомий читач перебиває тобі мову: – Ви гадаєте, кожна історія повинна мати початок і кінець? Колись, у старовину, всі книжки кінчалися однаково: після довгих поневірянь герой і героїня або одружувались, або гинули. Найглибший сенс, який лежить в основі всіх романів, – мов та монета, має два боки: неперервність життя і невідворотність смерти.
Ти якусь мить розмірковуєш над цими словами, а тоді блискавично вирішуєш, що повинен оженитися з Людмилою.
