Ні, думаю я, той світ, який я хотів би бачити довкола себе і Франтішки, не може бути їхнім світом; я пробую зосередитися й уявити в усіх деталях те місце, де мені б хотілося бути з Франтішкою у цю саму мить, – наприклад, кафе, де повно дзеркал, а в них відбиваються кришталеві люстри, де оркестр грає вальс, і звуки музики линуть над мармуровими столиками, над філіжанками з гарячою кавою і над вершковими тістечками. А надворі, за матовим склом вітрини, світ повний людей і речей не дає засумніватися в своєму існуванні: в існуванні світу приязного й ворожого, в існуванні речей, яким можна радіти, і речей, проти яких треба боротися... Я з усіх сил намагаюсь уявити цю картину, але розумію: цього замало, щоб вона заіснувала. Небуття дужче за мене, воно опанувало всю вселенну.
– Нав’язати контакт із ними буде непросто, – ведуть далі ті, з відділу «Д». – Треба бути обережними, щоб не припуститись помилки і не лишитись поза грою. Ми подумати, що саме ти міг би забезпечити нам довіру нових. Під час фази ліквідації ти добре себе зарекомендував. Крім того, з усіх представників старої адміністрації ти найменше скомпрометований. Саме ти повинен представляти нас перед новими, ти повинен пояснити, що таке відділ «Д» і що ми могли б прислужитися їм у виконанні різних нагальних завдань... Зрештою, сам уже дивись, як ліпше усе влаштувати...
– То я пішов, пішов шукати нових... – поспішно заявляю я, бо розумію, що коли зараз же не спекаюся їх і не побіжу до Франтішки, щоб порятувати її, то вже за хвилину буде надто пізно, і пастка захряснеться. Я пускаюся бігти до неї, щоб ті, з відділу «Д» не затримали мене своїми розпитами чи вказівками. Я біжу по льодяній кірці просто до неї. Цілий світ звівся до аркуша паперу, на якому неможливо написати нічого, окрім абстрактних слів, так ніби запас конкретних назов вичерпався до решти. Якби вдалося написати хоча б слово «пляшка», то з’явилася б можливість написати також і «сковорідка», «підлива», «димар», але стилістика тексту цього не допускає.
Я бачу, як земля між мною і Франтішкою починає западатися, вкривається борознами, тріщинами, розколинами. Кожної миті моя нога грозить провалитися в нову пастку. Розломини стають дедалі глибші, і ось уже між мною і Франтішкою розверзається провалля, прірва! Я стрибаю через неї і бачу, що там, у глибині, нема ніякого дна, а тільки ніщо, яке простягається в безконечність. Я біжу по кусках світу, розкиданих у порожнечі. Світ розвалюється... Ті, з Відділу «Д», кричать до мене й розпачливо махають руками, щоб я спинився й вертав назад... Франтішко! Ось, останній стрибок, і я коло тебе!
Вона тут, переді мною, уміхається, в очах у неї зблискують золоті іскорки, її личко трохи розчервонілося від холоду. – О, то це ж ти! Щоразу, як проходжу проспектом, неодмінно зустрічаю тебе! Тільки не кажи мені, що ти гуляєш тут цілісінькими днями! Слухай-но, я знаю одне кафе тут за рогом, там повно дзеркал і оркестр грає вальс: запросиш мене?
ХІ
Пора, читачу, щоб твоє бурхливе плавання завершилось, нарешті, в тихій гавані. Яка пристань буде для тебе безпечніша й миліша од великої бібліотеки? Мабуть, вона є і в тому місті, звідки ти подався був у мандри і куди повернувся після навколосвітньої подорожі від одної книжки до іншої. Тепер у тебе жевріє надія, що всі десять романів, які вислизнули тобі з рук, знайдуться там, у бібліотеці.
І от тобі випала вільна днина без зайвих клопотів. Ти йдеш до бібліотеки, риєшся в шухлядках каталогу, -- і ледве стримуєш радісний крик, точніше, десять криків, бо всі ті автори й книжки, що ти шукав, справно зареєстровані в картотеці.
Ти заповнюєш бланк замовлення і здаєш його бібліотекарю. За якийсь час тобі кажуть, що в каталозі, мабуть, помилка з шифром, що замовленої книжки не знайшлося, але вони ще пошукають. Ти відразу замовляєш другу: тобі кажуть, що вона на руках, але не можуть з’ясувати, кому й коли її видали. Третю книжку саме віддали в оправу, і буде вона аж за місяць. Четверта зберігається у книгосховищі, яке цими днями закрили на ремонт. Як не одне, то друге, – але всі книжки, що ти замовляєш, виявляються недоступними.
Поки бібліотекарі далі провадять свої пошуки, ти терпеливо ждеш, сидячи за столом разом із іншими, щасливішими читачами, заглибленими в своє читання. Ти витягуєш шию наліво й направо, щоб підзирнути в чужу книжку: ануж один із них читає саме ту, що ти шукаєш.
Очі читача, що сидить перед тобою, замість упертися в розгорнуту книжку, яку він тримає в руках, блукають десь у просторі. Однак їх погляд зовсім не розсіяний: рухам блакитних зіниць товаришить напружена зосередженість. Раз-по-раз ваші погляди перетинаються. І от одної миті він заговорює з тобою, а точніше, починає говорити в порожнечу, хоча звертається, безперечно, до тебе.
– Не дивуйтеся, що я весь час блукаю поглядом не знати де. Це я так читаю. Фактично, тільки так я можу мати якусь користь із читання. Коли книжка мені справді цікава, то досить мені прочитати пару рядків, як мій розум, захоплений якоюсь думкою, що навіяв текст, якимось почуттям, питанням, образом, пускається берега й починає стрибати від думки до думки, від образу до образу, спрямовуючи мене дорогою фантазій і розмірковувань, яку я мушу пройти до кінця і яка заводить мене так далеко, що книжка зникає ген за обрієм. Читання як стимул мені конче потрібне, і то не абияке чтиво, а щось вартісне, дарма що з жодної книжки мені не вдається прочитати більше, як кілька сторінок. Утім, навіть ці кілька сторінок відкривають переді мною цілі всесвіти, яких мені не зглибити за все життя.
– Я вас чудово розумію, – пристає до розмови другий читач, повертаючи до тебе восково-бліде лице з розчервонілими від читання очима. – Читання з істоти своєї переривчасте і фрагментарне. Скажу більше: сам об’єкт читання являє собою сукупність точок, матерію розпилену і розсіяну. На безкраїх просторах написаного увага читача схоплює найменші елементи: словосполуки, метафори, синтаксичні структури, логічні пов’язання, лексичні особливості, – і виявляє в них силу-силенну напрочуд концентрованих значень. Це як елементарні частинки: вони становлять ядро твору, а навколо нього обертається все решта. Або як вікнина в осередді виру, що всмоктує і поглинає швидкий потік. У цих вузеньких просвітах зблискують ледь помітні спалахи тої істини, яку хоче донести до нас книга, в них проступає глибинна сутність твору. Міфи й таїнства складаються з крихітних недотикальних зернин, що назбирувались віками, як ото збирається пилок на лапках у метелика. Тільки той, хто сповна це зрозуміє, може сподіватися на одкровення й осяяння. Тому- то я, – на відміну від вас, добродію, – не можу ні на мить відвести погляд від друкованих рядків. Я не маю права відволікатися, щоб часом не проґавити якийсь дорогоцінний натяк або навід. Щоразу, коли я натикаюсь на один із таких згустків значення, я мушу копати ще глибше й глибше, щоб перевірити, чи цей самородок, бува, не приведе мене до золотої жили. Тому для мене читання не має кінця: я перечитую книжки знов і знов, шукаючи між складками фраз потвердження своїм новим відкриттям.
– Я теж відчуваю потребу перечитувати те, що вже колись читав, – каже третій читач. – Та щоразу, коли я щось перечитую, мені здається, що це нова книжка і що я читаю її вперше. Може, то я змінююсь і бачу в книжці речі, яких раніше не помічав? А може читання – як рівняння з багатьма змінними, а тому його результат ніколи не буває такий самий? Щоразу, коли я хочу оживити почуття, що викликала в мене книга, я дізнаю безлічі нових і несподіваних вражень, але не можу повернути тих, давніх. Іноді мені здається, що в проміжках між читанням і перечитуванням я роблю певний поступ: наприклад, глибше проникаю в дух тексту або, навпаки, збільшую критичну дистанцію. Та частіше я просто нагромаджую в пам’яті враження від різних прочитань тої самої книги: захоплені, прохолодні, неприязні, що розкидані в часі без ніякої перспективи, не
