– А до чого тут мій батько?
– А запитай-бо в індіянів, про що це співається в пісні: Гей, поїхав дон Самора... Розквитавшись із боргами... У колисці немовлятко... Мертве тіло в ямі...
– Ти чула, що сказала твоя мати? – кажу я Жасінті, тільки-но випала нагода поговорити з нею віч-на-віч. – Ми з тобою можемо робити все, що хочемо.
– Якщо захочемо. Але ми не хочемо.
– А я-от хочу.
– Чого?
– Вкусити тебе.
– Ха! Гляди щоб тебе самого не обгризли, мов кістку, – каже вона, вищиривши зуби.
У покої стоїть ліжко, а на ньому білі простирадла, чи то розбурені, чи то завбачливо розстелені для сну. Над ліжком звисає густа сітка від москітів. Я напираю на Жасінту, втискаючи її у складки сітчастого запинала, а вона, не розбереш, чи опирається, чи то притягує мене до себе. Я хочу стягнути з неї одяг, а вона відбивається, розпинаючи мені пряжки й ґудзики.
– О, і в тебе тут родимка! На тому самому місці, що й у мене! Дивись!
У цю мить мені на голову й на плечі сиплеться град стусанів, – це донья Жасміна налітає на нас, мов та фурія: – Пусти її, ради бога! І ти його пусти. Припиніть, не смійте! Ви не тямите, що робите! Ти такий самий негідник, як і твій батько!
Я з трудом опанувую себе. – У чому річ, донья Жасміна? Що ви хочете сказати?
– Ах ти ж нахабо! Марш до челяді! Геть з очей! Тобі місце з челяддю, як і твоєму батькові! Забирайся до своєї матері!
– То хто ж моя мати?
– Анаклета Іґуерас, хоч вона й не хоче цього визнавати після того, як убито її брата Фаустіно.
Уночі індіянські халупи Окведаля туляться до землі, мовби придавлені ваготою навислого над ними місяця, оповитого гнильними випарами.
– Що це за пісню співають про мого батька, Анаклето? – питаюсь я в жінки, що стоїть у дверях, немовби статуя в ніші якоїсь церкви. – Про чиюсь смерть, про якусь яму...
Анаклета знімає зі стіни ліхтар. Ми вдвох ідемо по маїсовому полю.
– Тут, у полі, між твоїм батьком і Фаустіно Іґуерасом зчинилася звада, – пояснює Анаклета, – і поклали вони, що світ надто тісний для них для двох, і сполом викопали серед поля яму. І тої хвилі, як вони постановили, що повинні стятися в бою не на життя, а на смерть, уся ненависть поміж ними враз ущухла: в любові й злагоді трудилися вони, риючи яму. Тоді один з них став з одного боку ями, а другий – з другого, і в правиці кожен з них стискав ножа, а на ліву руку в кожного було намотане пончо. І кожен з них по черзі стрибав через яму і разив другого ножем, а той захищався намотаним на руку пончо і намагався зіпхнути ворога в яму. Так вони билися до самого до світання, і земля навколо ями вже не клубилася пилюкою, бо геть просякла пролитою кров’ю. Всі індіяни Окведаля стояли колом круг ями і двох задиханих, закривавлених юнаків. Стояли непорушно, не мовлячи ні слова, щоб не перешкоджати божому судилищу, що на нім вершилась доля кожного з них, а не тільки Фаустіно Іґуераса і Начо Самори.
– Стривай-но... Та ж Начо Самора – це я...
– У той час твого батька теж звали Начо.
– І хто ж переміг, Анаклето?
– Це ти мене питаєш, хлопче? Самора узяв верх: не нам судити Господа й путі його. Фаустіно поховали там-таки, в полі. Та перемога не принесла щастя твому батькові, бо тої самої ночі він поїхав із Окведаля, щоб ніколи більше не повернутися.
– Що ти кажеш, Анаклето? Ця яма ж порожня!
– Опісля індіяни з навколишніх сіл юрмами приходили на могилу Фаустіно Іґуераса. Вирувала революція, і вони прохали в мене якісь святощі, щоб покласти їх у золоту скриню і в бою нести їх попереду своїх полків: прядку волосся, клапоть пончо, згусток скипленої крови з рани. Тоді ми вирішили розкопати яму й дістати тіло. Проте Фаустіно там не було; могила була порожня. З того часу ходять між людьми перекази: одні кажуть, що бачили його вночі, як він їде під гору на своєму вороному коні й чуває над сном індіян; інші кажуть, що ми побачимо його знов аж того дня, коли індіяни спустяться з гір на долини, – він скакатиме верхи на чолі їхнього віська.
«То це був він! Я його бачив!» – хочу мовити я, але від хвилювання слова застрягають мені в горлі.
Сходяться індіяни з смолоскипами в руках і мовчки стають круг розверзлої ями. Між ними протискається довгов’язий юнак в обтріпаному солом’яному брилі. Своїми рисами: розрізом очей, лінією носа, вигином губ, таких достоту, як мої, – він разюче схожий на всіх окведальців.
– Яким правом ти, Начо Самора, зазіхнув на мою сестру? – каже він, а в руці у нього зблискує клинок. На передпліччя лівої руки в нього намотане пончо, край якого звисає аж до землі.
З уст індіян, що обступили нас з усіх боків, виривається дивний звук – не гомін, а якесь здавлене зітхання.
– Хто ти?
– Я Фаустіно Іґуерас. Обороняйся.
Я стаю по той бік ями, намотую на ліву руку своє пончо і затискаю в кулаці ножа.
Х
