під терміном «державність» нічого іншого мати на увазі не можна. Звідки ж з'явилася в Московії, а згодом в Росії, ця «державність»? Доводиться, на велике невдоволення «великоросів», констатувати, що «російська державність» є прямим повторенням хансько-ординської влади, успадкованої від Золотої Орди. Московські князі, а згодом і царі сліпо скопіювали порядки жорстокої східної тиранії. Але в Московії був вибір. Згадайте — існували два типи влади: новгородське віче і золотоординське «самодержавство». Новгород був фактично частиною Європи, що розвивалася: процвітала демократія, культура, торгівля, зв'язки із зовнішнім світом; а Московія — це грабіж, зрадництво сусідніх князівств, необмежений деспотизм. Було обрано другий шлях становлення держави, тобто запозичено хансько-ординський тип «державності». У результаті виникла нова Орда, уже зі столицею в Москві. Давні Новгород і Псков були повністю зруйновані й розграбовані, населення почасти знищене, почасти вимерло від мору, і лише частково вислане в дикі ліси Московії, де за віки здичавіло, як і московити. Культура та ремесла Новгорода і Пскова Московською Ордою не були затребувані й загинули, не принісши користі державі. Відсталий деспот Москови навіть поняття не мав, на які великі цінності зазіхав, знищуючи їх. Особливо знищувалися і переслідувалися розумні люди. Так, архієпископ новгородський був посаджений на кобилу, яку Іван Грозний назвав «архієреєвою жоною», сказавши: «Ти не архієпископ, а блазень». І погнали його батогами, прилюдно, в Москву. Такими методами намагалися перемогти волю слова, волю думки, волю поведінки. Адже ми пам'ятаємо, що в Новгороді архієпископа обирав народ!
«Фікція існування високої моральності на низькому щаблі культурного розвитку історією спростовується… Наївні москвичі вважають себе вищими від усіх інших людей. Вони щедро роздають обіцянки, яких не думають виконувати. Між ними самими абсолютна відсутність довіри. Батько остерігається сина, син не довіряє матері, і без застави ніхто не позичає ані копійки. Це відзначають німці Бухау, Ульфельд, швед Персон і литвин Михалон… їхні слова підтверджуються англійцями Флетчером і Дженкінсом: «Можна сказати по-справедливості… що від малого до великого, за вкрай поодинокими винятками, росіяни не вірять тому, що їм кажуть, і самі не заслуговують ані найменшої довіри…» Але вони йдуть ще далі й відзначають рису, на яку я вже вказував, — це жорстокість. Флетчер, щоправда, вибачає її, пояснюючи: «Народ, із яким поводяться суворо й жорстоко правителі та вищі класи, стає сам жорстоким із рівними собі й особливо з більш слабкими…» Це явище спостерігається в історії серед усіх варварів, але в цьому краю (в Московії. —
Ні, не в тому причина. Все це стало наслідком тієї влади й «державності», які для себе обрала Московія, що завжди було головною небезпекою для простої людини. Бо влада приховувала від неї: «державність» — азіатське обожнювання держави, яка стоїть над суспільством, коли людина стає звичайним гвинтиком державного механізму.
Московія за роки свого розвитку не дала людству жодного відкриття. Та й чужі відкриття вона запозичила під тиском обставин і з великим запізненням. Лише наприкінці XV століття Москва почала застосовувати для своїх куцих потреб папір замість пергаменту. Звісно, папір московити не виготовляли самі ще сотні років і дивилися на нього, як на диво, купуючи за великі, як на ті часи, гроші в німців.
У такий же спосіб у Європи був запозичений «снаряд вогнепальний». Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Адже тільки для оборони міст московити до кінця XV століття почали застосовувати «вогнепальний снаряд». У жодному описі польових битв до середини XVI століття ми не знаходимо застосування в Московії гармат і пищалей. Усі битви велися на основі запозичених у татаро- монголів тактики, коли найкращою зброєю була стріла.
Лише наприкінці XV сторіччя в Москві з'явилися перші кам'яні споруди, зведені італійськими архітекторами на вимогу князівни Софії, дружини Івана III. Саме грекиня
Софія, яка прибула в Московію 1472 року і стала дружиною Московського князя, зажадала спорудити для неї кам'яні церкву, хороми та інше.
Був виписаний із Болоньї архітектор Арістотель-Фіоравенті, який і збудував 1479 року в Москві, у Кремлі, перший кам'яний будинок — церкву Успіння.
«… велика пожежа (1493 року) спопелила все місто від Св. Миколи на Пісках до поля за Москвою- рікою й за Сретинською вулицею… і взагалі не залишилося жодного цілого будинку, крім нової палати (побудував Петро Антоній 1491 року. —
Після пожежі московські князі знову оселилися в своїх дерев'яних хоромах.
Італієць навчив московитів шукати глину, придатну для випалу, «дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати її, як розчиняти вапно, знайшов кращу глину»…
Усе, що в Московії робилося нове до кінця XV — у XVI столітті, робили іноземці. Саме вони для московитів мистецьки чеканили срібну монету, відлили Москві величезну цар-гармату, обпалювали цеглу, споруджували перші кам'яні будинки. Але запозичувалось у Європи тільки те, що забезпечувало збільшення військової могутності та звеличення самодержавства. Ще сотні років ніхто в Московії не впорядковував вулиць, не будував водопроводу, не думав про школи.
Послухаймо історика В. О. Ключевського:
«Московська немощена вулиця XVII ст. була дуже неохайна: серед бруду нещастя, ледарство і порок сиділи, плазували й лежали поруч; злиденні та каліки волали до перехожих про милостиню, п'яні валялися на землі» [5, с. 90].
Ось вона, велич Московії XVII століття! Ця відстала держава на сотні років повела в безодню багато народів, підкорених на той час.
Імперські «оповідачі історії» геть забрехалися, намагаючись возвеличити своє минуле і виправдати право підкорення сусідів. Як бачимо, все це було не благом, а величезною шкодою навітьросійському народові.
І в громадянській розбудові суспільства спостерігалося величезне запустіння. Той же М. М. Карамзін ось як підсумував «успіхи» Московії в цьому питанні:
«Взагалі з XI століття ми (Московія. —
Підсумовуючи матеріал, мусимо констатувати: державне утворення, засноване на неправді, розбої та грабежі, саме собою на щось достойне не перероджується.
Епілог
СУЧАСНІ СПАДКОЄМЦІ ЗОЛОТОЇ ОРДИ
Шановні читачі!
Автор не міг завершити свій роман-дослідження кончиною династії Рюриковичів. Ми мали б незакінчений твір. Він не відображав би зв'язку часів — XIII століття з початком XXI століття. Недоруйнована або напівзруйнована імперія завжди має в собі потенційну можливість відродження. І автор вважав своїм обов'язком показати велику спадковість не тільки у справах, а й у цілях нинішньої еліти й правителів Московії та давньої Орди. Вони ж бо й нині мислять по-золотоординськи.
Доки московська влада, московська еліта й російська держава не покаються за сотні років цілеспрямованого винищування народів: латишів, литовців, українців, татар, казахів, узбеків, калмиків, чеченців та всіх інших, — відродження самого російського народу не відбудеться. Московську державу і її владу й надалі вабитиме раніше вторована дорога. Лише Покаяння за вчинене дасть російському народові порятунок.
Однак чимало умів Московії відкидають думку про Покаяння в принципі. Вони з неабиякою ретельністю, з відвертим цинізмом та нахабством і нині проповідують необхідність «повернення втрачених земель».
