Згадайте: велика татаро-монгольська імперія простиралася від стародавнього Китаю й Тихого океану до зелених Карпат і Дунаю. Війська хана Батия пройшлися по всій Східній Європі й Балканах. А з півночі на південь імперія тяглася від Льодовитого океану до Індійського. Війська Чингісидів підкорили не лише Китай, а й Сирію, Персію, Туреччину, Кавказ.
Після загибелі Великої Орди в 1502 році головним завданням спадкоємців імперії було повторне «збирання втрачених земель». Саме Московський улус Золотої Орди зумів за чотириста років частково відновити стародавню імперію. І не важливо, що династія Чингісидів змінилася династією ординського боярина Кобили. Мета, дух і «закони державності» Золотої Орди збереглися і в часи династії Романових- Кобиліних. І ця династія ставила перед собою мету «розколюючими ударами захопити Кавказ і Балкани, увійти в Константинополь, вийти на Середземне море та Індійський океан». У четвертому розділі автор подасть думки Катерини II щодо підкорення Персії, Туреччини й Балкан.
На превеликий жаль великоросів, імперія династії роду Кобили розвалилася 1917 року.
Уже більшовицькі потуги зі «збирання російських земель» ми спостерігали в XX столітті. Ось що заявив стосовно цього В. М. Молотов: «Своє завдання як Міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якнайбільше розширити межі нашої Батьківщини. І здається, ми зі Сталіним непогано впоралися з цим завданням». Не інакше! Справді, скільки землі прихопили, скільки народів підкорили: від Куби, Анголи й Мозамбіку — до Афганістану, Польщі й Монголії. Однак і радянська імперія, а по суті — відновлена імперія Чингісидів — розвалилася в 1991 році!
Нині в московській державі знову бродять хмільні думки про «втрачені землі», про «велике призначення Москви», про «геостратегічні інтереси» тощо.
Пропоную читачам простежити спадковість думок і діянь нинішньої московської еліти стосовно думок і діянь їхніх предків із Московського улусу Орди.
Ще раз послухаємо старі пісні московитів в оновленому, сучасному виконанні.
Отже!
1. Жириновський
Усі ми знаємо байку про триголового Змія ГЬринича. Скільки люди не відтинали страшних «голів», виростали нові, і Змій далі чинив свої чорні діла. Все тривало доти, доки людина не знайшла засіб боротьби зі Змієм. Цим засобом став чарівний меч. Лише чарівним мечем людина зуміла відітнути вогнедишні голови великого чудовиська.
Щось подібне відбувалося і з Російською імперією. Скільки разів її не руйнували, а вона завжди відроджувалася в іще більш жорстокому єстві. Люди не здогадувалися застосувати проти імперського чудовиська чарівний «меч», яким в історії завжди була правда. Лише великою, всеосяжною правдою можна навіки знищити це імперське чудовисько.
Разом і спробуймо встановити цю історичну Правду.
«У Генеральній прокуратурі вивчають можливість притягнення Жириновського до кримінальної відповідальності» [39, с. 1–3].
Так і не притягнули.
А причиною була його книга «Останній похід на південь», видана накладом 75 тисяч примірників московською друкарнею № 13.
Пропоную читачам разом погортати цю книгу, аби пізнати «великі» думки Володимира Вольфовича, які так сподобалися російським реваншистам:
«У мене вже почалася вироблятися власна геополітична концепція. Я не хочу їй давати своє ім'я, припустімо, формула Жириновського, але останній «похід» на південь, вихід Росії до берегів Індійського океану і Середземного моря — це справді завдання порятунку російської нації» (с. 63).
Зверніть увагу: слово «похід» взято в лапки, тобто автор розуміє — йдеться не про похід-прогулянку, а про похід-війну.
Ми ще переконаємося в тому, що свою «формулу» Жириновський поцупив у династії Романових. Але Бог із ним, підемо далі.
«Виникла ідея останнього «походу» — останнього тому, що це, напевно, буде останній переділ світу, і його потрібно вчинити в стані шокової терапії, раптово, швидко, ефективно» (с. 64).
І після цих слів кажуть: ні, Жириновський не фашист. А такий собі пустун!
Раніше цитувалися слова Молотова, так, саме того Вячеслава Михайловича, і ви переконалися, наскільки вони ідентичні в своїх помислах — царі, молотови й жириновські.
Але повернімося до Володимира Вольфовича:
«Останній похід» на південь. Як я мрію, щоб російські солдати омили свої чоботи теплою водою Індійського океану і назавжди перейшли на літню форму одягу. Легкі черевики, легкі штани, гімнастерки з короткими рукавами, без краватки, з відкритим коміром, легкі пілотки. І маленький сучасний російський автомат, який випускає Іжевський завод. Ці автомати значно кращі, ніж УЗІ. Щоб будь-який взвод російських солдатів міг навести порядок на будь-якому просторі» (с. 66).
«…ми зробимо цей останній «похід» на південь. Він дуже потрібний нам, це саме ті ліки, які необхідно прийняти. Ліки не завжди бувають солодкими. Може, це не сподобається комусь у Кабулі, в Тегерані, в Анкарі. Але мільйонам людей від цього стане краще» (с. 67).
Зрозуміло, кого має на увазі Вольфович під «мільйонами людей». Але ні казахам, ні українцям, ні білорусам, ні литовцям, ні іншим народам від цього завоювання не «стане краще». Та й росіянам — ще подумати! Адже скільки не росла вшир Російська імперія, людині в ній краще не жилося. Навпаки, ще дужче посилювалися репресії й синдром уседозволеності. Цілі народи Російської імперії підлягали негласній асиміляції й знищенню. Згадайте калмиків, інгушів, чеченців, турків-месхетинців, українців, литовців, латишів.
Згадайте примусово хрещених у православну віру поволзьких татар і чувашів.
«Наша армія виконає це завдання. Це буде спосіб виживання нації загалом, це буде основою для відродження російської армії. Нові збройні сили можуть відродитися лише в результаті бойової операції. Армія не може міцніти у 316 військкоматах і казармах. Їй потрібна мета, завдання» (с. 70).
«Плюси при здійсненні цієї операції значно переважують мінуси, які можна, звичайно, побачити. І російській армії це теж потрібно, щоб пограли мускулами наші хлопці, які втомилися від «дідовщини», просиджуючи строки своєї служби в казармах, у глибинках Росії, не знаючи — де ворог, хто супротивник, до чого себе готувати морально й фізично. Це було б очищенням для всіх нас» (с. 75).
«Нехай Росія благополучно зробить свій останній «похід» на південь. Я бачу російських солдатів, які збираються в цей останній південний похід. Я бачу російських командирів у штабах російських дивізій і армій, які прокреслюють маршрути руху військових з'єднань і кінцеві точки маршрутів. Я бачу літаки на авіабазах у Південних округах Росії. Я бачу підводні човни, які спливають біля берегів Індійського океану, і десантні кораблі, що підходять до берегів, по яких уже марширують солдати російської армії, рухаються бойові машини піхоти, пересуваються величезні маси танків. Нарешті Росія завершує свій останній військовий похід» (с. 142–143).
Ви гадаєте, це марення? Анітрохи!
Приховуваний правителями Росії від чужих очей «план виходу на теплі моря» нарешті висловлений на повен голос. Мрії династії Романових потрапили до голови людини, яка бажає їх здійснити.
Сотні років, то процвітаючи, то відповзаючи назад, вершить свої «планові» справи Російська імперія. На очах у всього світу. Століттями не відмовлялася від цих «цілей» ні за Романових, ні за комуністів. І повірте — не відмовляються від «завдань», від «походів на південь» і зараз. Ця чорна примара висить, як дамоклів меч, над імперією, і вона все тягнеться й тягнеться до меча.
Ось про що писав О. В. Храповицький, статс-секретар імператриці Катерини II:
«1792 рік, 26 січня. Ще запитали про пакети, і знайшли проект Потьомкінський про завоювання Персії, якого шукали, — папери ці взяли і в себе залишили» [23, с. 259].
Співає пісню Жириновський не свою — імперську, стару, та й комуніст-диктатор Сталін охоче
