на берег кілька тижнів. Російська армія у ті дні в Криму мала 33,6 тисячі вояків і 18-тисячний гарнізон у Севастополі. Отже, сили практично були рівні [9, том 13, с. 512].
Але війська Російської імперії 1854 року в Криму були розбиті спочатку на річці Альмі, пізніше в Балаклавському бою, а остаточно розгромлені в Інкерманському бою. Як бачимо, воєнні дії велися практично в межах міста Севастополя. Нині Балаклава та Інкерман — частина міської території. Але російські генерали й адмірали, воюючи у своїй країні з експедиційним десантом, не змогли не лише забезпечити військову перевагу в силі й швидкими концентрованими ударами зіпхнути ворога в море, а й навіть налагодити взаємодію армії та флоту.
Таке військове уміння російського генералітету в Кримській війні під Севастополем!
А союзники, не до прикладу російським генералам і адміралам, у 1855 році збільшили сили, багато разів штурмували Севастополь і 28 серпня (9 вересня) взяли місто. Російський генералітет розписався в своєму цілковитому безсиллі. Хоча чимало генералів і адміралів (Корнілов, Нахімов, Тотлебен) проявили в боях особисту солдатську хоробрість. Але генералів і адміралів судять за їхніми полководницькими справами, а не за вміння ходити в атаку й гинути. Це доля солдата.
Тут час нагадати панові Лужкову про солдатів і матросів, які захищали Севастополь. Адже полягло під Севастополем 102 тисячі вояків, не кажучи вже про поранених — понад 300 тисяч. Російські генерали і адмірали ніколи, в жодній війні, не берегли солдатів і матросів. Тим паче — солдатську масу, що складалася переважно з інородців.
Нагадую прізвища солдатів і матросів, які особливо відзначилися під час першої оборони Севастополя: П. Кішка, І. Димченко, Ф. Заїка, І. Шевченко та сотні інших з подібними прізвищами.
Кримська армія 1855 року складалася в своїй масі з закріпаченого (поневоленого) українського селянства.
Особливо теплі слова хочеться сказати про легендарного героя першої оборони Севастополя — матроса Петра Кішку, українця з села Ометинці (Вінницької області). Петро Маркович Кішка народився 1828 року в родині кріпака, сам був у рабстві в російського пана, і його діти до смерті працювали на російського поміщика. Така подяка російської правлячої еліти героям, які захищали її інтереси в боях.
Ось, пане Лужков, хто приніс славу Севастополю в обороні 1854–1855 років. Саме вони, українські хлопці, полягли на підступах і в самому Севастополі в ті далекі роки! 340
Прогнила Російська імперія зустріла Кримську війну на Чорному морі, маючи дерев'яний вітрильний флот, який через непридатність довелося затопити, як мотлох, бо французькі й англійські ескадри мали в своєму складі 4 лінійні кораблі й 50 фрегатів панцерних і парових.
А Росія, як споконвіку повелося, кинула на чужу техніку «людський гарматний матеріал». Власні невміння і тупість закрили людськими життями. Якщо в цьому, пане Лужков, полягає «російська слава» ваших правителів і генералів, то в цій іпостасі ви обігнали увесь цивілізований світ. Тут валі пріоритет применшувати ніхто не стане.
Але в тій кримській військовій епопеї є ще один момент, про який пан Лужков просто не відає або свідомо замовчує.
Війна ж бо велася не лише в Криму, а й на Далекому Сході, і на Кавказі. Під час Кримської війни існувала ще й «героїчна оборона Петропавловська-Камчатського», де англійці й французи висадили десант 20 серпня 1854 року І спробували відторгнути від Російської імперії Камчатку.
Доводжу до відома Юрія Михайловича Лужкова, що обороною Петропавловська-Камчатського в 1854 році керував губернатор Камчатки генерал-майор В. С. Завойко, українець за народженням. Він не здав ворогу Петропавловськ, відстояв його в бою, зберігши для імперії і саме місто, і всю Камчатку.
Ось такі факти, пане Лужков, ви забуваєте. Якщо дотримуватися вашої логіки, то українці в часи Кримської війни отримали місто української слави — Петропавловськ-Камчатський. Але навіть дотримуючись вашої логіки, українці на Камчатку і Петропавловськ-Камчатський не претендують.
Гадаю, українці, що поклали біля стін Севастополя десятки тисяч своїх синів і дочок, мають не менше право вважати його «містом української слави», ніж пан Лужков.
Будемо чесні до кінця, адже московити лише встигли раніше «застовпити» своїм генералам і адміралам бойову славу, оспівати її в піснях. Запевняю московського градоначальника, що поети і композитори України згодом зуміють відновити цей пробіл. Усі розуміють, і Лужков у тому числі, що якби українець посмів оспівати своїх севастопольських героїв раніше, в часи імперії, романовської чи більшовицької, то закінчив би життя на шибениці або у в'язниці.
Московський істеблішмент жорстоко карав людей, які намагалися зазіхати на його брехливу історичну і героїчну міфологію. Згадайте, пане Лужков, як Москва переслідувала поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну».
Про другу Севастопольську оборону 1941–1942 років і штурм міста у травні 1944 року намагатимуся говорити коротко.
Як і в давні роки, на Чорноморському флоті служили переважно українські хлопці.
Природно, генералітет і в радянській імперії у своїй масі був російським.
Чудову пораду панові Лужкову дав глава однієї з міських адміністрацій півдня України, порекомендувавши відвідати Севастопольський меморіал і переконатися в переважно українських прізвищах вояків, які особливо відзначилися, і заодно поклонитися десяткам тисяч солдатів усіх національностей, похованих під могильними плитами на військових цвинтарях Криму й Севастополя.
Ми повинні розуміти — за спільну батьківщину в Другій світовій війні наклали головами люди всіх національностей, що проживали в Радянському Союзі. Кожен із загиблих приніс славу своєму народу. І має бути соромно панові Лужкову ділити військову славу живих і загиблих на «російську» і «неросійську». Йому відповідати перед солдатами-героями.
Мені лише хотілося пояснити московському градоначальнику, що міст «російської слави» на території колишньої імперії не існує й існувати не може. Російська імперія завжди була багатонаціональною, і сам по собі російський народ у ній ніколи не становив звичайної арифметичної більшості. Не варто забувати: у радянській імперії в росіяни записувалися всі, кому не ліньки — євреї, білоруси, татари, українці, німці, чуваші, мордва, башкири, поляки, марійці, якути, ненці, карели й багато хто інший. Зросійщення віталося й заохочувалося повсюдно.
Спеціально для Юрія Михайловича розповідаю анекдот, уміщений в газеті «Известия»:
«… Згідно з переписом населення, 1989 року в області (Єврейській автономній. —
Якщо вважати, що у кожній області колишнього Союзу набиралося «липових росіян» серед всіх народів хоча б така ж кількість, то можна мати уяву про масштаб зросійщення.
Отож і в армії, і на флоті на одного росіянина завжди припадав хоча б один — неросіянин. Пам'ятайте про це, пане Лужков!
Однак, Юрію Михайловичу, ви забули, а тому, певно, не зазіхаєте принаймні ще на десяток «міст російської слави». Нагадаю вам про кілька з них.
Приміром — Порт-Артур. Російська імперія 1904 року і там зазнала поразки, хоча солдати, як завжди, свою місію виконали до кінця.
Чудовий вальс «На сопках Маньчжурії» написав учасник війни. Мені особисто цей вальс подобається більше від «Севастопольського вальсу». А Вам, Юрію Михайловичу?
Ви чомусь забули пред'явити претензії великому Китаю на це «місто російської слави». Мені абсолютно не хочеться навіть допускати думки, що ви боїтеся, того й мовчите.
Або ось іще одне «місто російської слави» — Варшава!
Ваші предки брали це місто й захищали його понад десять разів. Згадайте: сам генералісимус Суворов вирізав у
Варшаві населення, як звичайний бандит. Чому ж забули про це місто? Адже багато разів приходили, підкоряли, упокорювали, захищали, залишали, йдучи геть.
А як, пане Лужков, ви забули про Київ?
Теж — «місто російської слави»?! Згадайте: ще 1169 року ваші предки (фінські племена:
