Федерації.
Однак виявилося, що час не заспокоїв і не вилікував цієї людини, а ще дужче озлобив стосовно окремих народів, які посміли відкинути «ласку старшого брата». Його численні інтерв'ю, бесіди, прямі телефонні лінії витримані в дусі відвертої ненависті до України, Чечні, Грузії й, почасти, до Казахстану.
За останні роки особисто мені, який не шукав зустрічей із писаниною Солженіцина, потрапили на очі такі його повчання людству:
— «Сестра моєї роботи і мати моїх дітей…» [газета «Комсомольская правда», 31 грудня 1994 року, с. 1–2).
— «Жовте колесо» (газета «Аргументы и факты», № 2 і № 3 за січень 1995 року).
— «Розмови з Олександром Солженіциним» (газета «Комсомольская правда», 23 квітня 1996 року, с. З — 4).
— «Слов'янська трагедія» (газета «Труд», 29 травня 1998 року, с. 5).
З кожним наступним виступом маститий письменник поводився все більш відверто шовіністично. Особливо велику ненависть відчуває ця людина до національно мислячих українців, які не піддалися зросійщенню за багато десятиліть. Дістається всім, навіть державним діячам України. Тут Солженіцин опускається до елементарного хуліганства. Йому нічого не варто обізвати людей, які займають державні посади в Україні, «нахабними ошуканцями, безсовісними людьми, зрадниками, націоналістами» та ін. Начебто ці люди повинні служити не українському народові, а Російській імперії. Старий московський шовіністичний синдром із часів Петра І (Мазепа), Леніна (Петлюра), Сталіна (Бандера).
Солженіцин з інтерв'ю в інтерв'ю, зі статті в статтю з настирною послідовністю висуває територіальні претензії до сусідніх держав і народів. Усі його претензії цілковито бездоказові й голослівні, лише спираються на «формулу Жириновського», мовляв, російський солдат уже «мив свої чоботи» в тих землях.
Солженіцин не та людина, яка не знає історичних істин. Він їх знає. Але приймає лише ті, які стоять на сторожі Російської імперії. Знає, що існуюча історія імперії наскрізь брехлива, вигадана і «зроблена» російськими державниками за останні 200 років, щоб виправдати захоплення чужих земель і підтвердити так зване право Москви на «збирання землі російської».
Затятий прихильник «великої й неподільної», він розуміє, що є речі, втративши які, Росія вже ніколи відродитися в імперію не зуміє. Ось чому він так люто «підспівує» бодай союзу чотирьох: Росії, Білорусії, України і Казахстану. В цій ідеї криється секрет: зберегти ядро імперії, а інші «шматки» згодом приростуть.
Він тепер зізнається: «я переконаний супротивник «панславізму»: це завжди був для Росії замах не під силу». Бачите, він не засуджує саму ідею підкорення Росією слов'ян, а констатує лише — не берімося за непосильне, бо надірвемося.
Знаючи, як повільно і важко, але невідворотно відбувається становлення нових незалежних держав, які розірвали пута імперії, Солженіцин як махровий піовініст вдається до словесної диверсії, щоб підірвати стабільність цих держав, виграти час, нацьковує одних на інших.
Варто й нині остерігатися «державників» типу Солженіцина. їм уже вкотре ввижається «велика і неподільна». Такі ось солженіцини та лужкови будуть все робити для створення як не нової, то бодай старої «в'язниці народів».
Повернімося до конкретних домагань Солженіцина. Однак не будемо схожими на Олександра Ісайовича, який напирає тільки на совість і бездоказові «істини».
Отже, в газеті «Комсомольская правда» від 23 квітня 1996 року відтворена телефонна розмова Олександра Ісайовича з читачами газети під заголовком «Розмови з Олександром Солженіциним». Що цікаво: із викладу розмови в газеті, жодна людина, яка телефонувала, не поставила Солженіцину питання про його ставлення до України. Відповіді на питання підходили до кінця, час розмови з читачами закінчувався, і тоді пан Солженіцин, побачивши, що питання не дочекається, за власним бажанням узявся лити бруд на, здавалося б, дружню державу.
Однак варто зауважити, що цього разу пролунала нова думка, запозичена лауреатом у Катерини II. Відбулося імперсько-шовіністичне єднання імператриці з письменником. Віруючій російській людині кінця XX століття цілком згодилися шовіністичні думки «розпусної баби» кінця XVIII століття. Що значить — «імперська потреба»!
Послухаймо Олександра Ісайовича:
«Відколота Галичина, яку Олександр І просто не подбав повернути в Росію (Галичина ніколи Російській імперії не належала — таке Солженіцинське словоблудство! —
Бачите, як відверто дисидент викладає свої думки: ось якби задушили росіяни Галичину на початку XIX століття, ніхто б не посмів заважати Росії зросійщити решту «малоросів». Бо ж оці незросійщені українці — галичани — взяли та й провели «фальшивий референдум». Мовляв, «затероризували» всіх українців від Харкова до Львова і від Сімферополя до Києва.
Сподіваюся, читачі відчувають усю глибину Солженіцинської ненависті до українців і української держави. Думка про існування української держави доводить Солженіцина до нестями. Йому начхати на волевиявлення народу України, до речі, й російськомовного в тому числі. Солженіцинський шовіністичний дух не приймає результатів народного волевиявлення, які йдуть на шкоду Російській імперії, навіть у тому випадку, якщо за Українську державність голосує понад 90 % тих, хто має право голосу.
Нагадаю панові Солженіцину справжнього автора вкраденої ним думки: «Увійшов із поштою після Пушкіна. Казали (Катерина II казала. —
Тут подані слова, сказані особисто Катериною II 4 травня 1793 року і записані її статс-секретарем. Пан Солженіцин повторив думку стару-престару, думку злодійської династії Романових, яка принесла на землю України рабство в XVIII столітті.
Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше — претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він «молодший брат» «великоросів», а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість — заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня-імператора.
Послухаймо далі, про що повідав читачам «Комсомольской правды» «великий мислитель»: «Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там — одна четверта частина. А три чверті ніколи Україною й не були. Новоросія — Херсонська, Одеська області — ніколи Україною не були. Мелітопольщина, Луганська, Донецька області ніколи Україною не були. А Крим — і говорити нема чого. Все це вони прихопили…» [51, с. 3–4].
Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальності. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові-артилеристові неприпустимо не знати елементарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одеської й Криму — не становить трьох чвертей території України, навіть однієї третини не становить.
Тут пан Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.
Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, — він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.
Однак, слід гадати, у пана Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до «споконвічних російських земель», тобто до Московії. Гадаю, йому відомо, що на Поділлі та Брацлавщині, на Київщині та Волині, в Галичині та Буковині, на Тернопільщині та Черкащині ніколи «великороси» не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про так звану
