142Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?143Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.144Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я!145Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?146Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.147Чому вславляються в легендах і сьогодніЛілея й кипарис, коханці благородні?Ця має десять уст, а промовлять не хоче,А в того двісті їх від сорому німотні.148До чари дивної, що сяє так розкішно,Рукою тлінною і доторкнутись грішно.А скільки ніжних лиць, очей живих цей МайстерЛюбовно створюе й розтрощує зловтішно!149Мерцям однаково, що оцет, а що мед,Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,Невпинно мінячись, летітиме вперед.150Чи не знайду собі я душу хоч єдину,Щоб розповісти їй про світ і про людину?У муках створена з гіркої глини горя,Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.151Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанівЦей осені прихід і цей відхід зими!152Ті, що мандруючи собі набили п'яти,Два світи прагнучи в одному відшукати, —Не знаю, чи про те, який він є насправді,Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?
