1Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,Ще жодному із нас не підживляв надій:Де знайде зігнуту під тягарем людину,Іще один тягар він накидає їй.2Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:Того, що суджено, боятися не треба.Боюсь неправедно прожити на землі.3Як жалко, що мені, прихильнику вина,Дістався цей калам* і келія тісна!Ти висох молячись, а я в шинку промок.Зате для мокрого й геєна не страшна!
* Очеретяне перо.
4Коли єство моє ліпив Творець із глини,Зарані відав він про всі мої провини.Якщо від нього й гріх, чому мене він хочеВ день суду ввергнути в палаючі глибини?5Настало свято. Злих думок воноНемало зборе.Підчаший ллє у піалу вино,Ясне й прозоре.Намордник посту, молитов обротьЦе свято знімеІз тих ослів, що ждуть його давно…О горе, горе!6Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;Є й під землею бик, що бачить не дається.Хто ж оком розуму погляне, той помітить,Що посередині табун ослів пасеться.7Недоброзичливість ніколи не моглаУзяти верх: до злих вертались їх діла.Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:Ти благ не діждешся, я не побачу зла!8Шукай людину скрізь: на бідному постої,У закутку нужди і в пишному покої.Одна душа жива за сто Кааб дорожча!Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!9Коли у небуття і ймення наше кане,Не згасне сонечко у небі полум'яне.Нас не було, та світ не був від того гірший;Він не погіршає й тоді, як нас не стане.10Хіба не дивно, що пани чиновні,Самим собі нудні, хоч горді зовні,До кожного, хто здирство зневажає,Такого пишного презирства повні?