Відтак думка спинилася на кадрах, котрі пророкували зустріч із Мотрею через п’ятсот років. їх легко прожити в стані анабіозу - там час вислизає з-під твоїх чуттів. Але щоденна діяльність, перенасиченість інформацією, неминучі конфлікти з колегами роблять тиждень схожим на рік, а рік перетворюють на вічність.
Насамперед йому належить усвідомити, що надалі він не має права думати про Мотрю так, як думав після розриву з Геленою. Там, на безлюдній Лемі, де їм належить зустрітися, сестра не може бути його дружиною, бо кожна жінка зобов’язана народжувати дітей. Інший світ - інші умови, інша мораль.
А проте, поліекран фіолетового Геракла всього лишень аналізує програму, закладену в генах, і на цій основі створює ймовірні картини майбутнього. Але ймовірність не є фатальна невідворотність. Аналізатори діють за формулою: якщо, т о... Таке прозирання майбутнього дозволяє коригувати життєвий шлях. Саме в цьому і полягає сенс зазирання в майбутнє: тут ми стаємо володарями власної долі, а не вона володіє нами. І то є найвища форма свободи!..
Подумати тільки: якби Прокіп не почув тверезих Мотриних слів з далекого майбутнього, він на цілих п’ять століть прирік би себе на моторошну самотність. Так, так! Він неодмінно ждав би зустрічі з Мотрею, знаючи, що вони неминуче мають зустрітися. І в цій шляхетній самопосвяті всі його жертви виявилися б марними! Бо що може бути природнішим, ніж бажання жінки стати матір’ю? Тим часом аналізатори Геракла дозволяють уникнути цієї жорстокої драми.
Глянув на ліжко - і йому захотілося, щоб воно було не порожнє. Він добре уявляв, як Сільвія прожила свою безконечну юність, даровану їй всього лишень за досвідчені любощі. Та, мабуть, світ набагато складніший, ніж наші судження про нього. Те, що є тяжким гріхом в одному разі, не становить жодного гріха в іншому. Якщо, скажімо, народження дітей із обов’язку перетворюється на злочин проти людства, що ж є аморального у безборонних радощах плоті - радощах, які нікому не завдають шкоди?
Якщо ми люди, а не ангели, нам не дано втекти од фізіологічних потреб. Прокіп знову пригадав, що й квіти пахнуть також заради розмноження. Та хіба ми зобов’язані про це думати тоді, коли насолоджуємося їхніми пахощами? Сільвія - квітка, що пахне без будь-якої мети. Бо мета (розмноження) перетворилася на злочин. Це сталося давним-давно. Іще там, на Землі. Просто земляни із запізненням це усвідомили і через те не встигли узгодити моральні норми з нормами демографічними.
Якщо поглянути на справу реалістично, то виявиться: у Сільвії життєве призначення не вище, ніж у її пуделя, - вона існує, аби прикрасити комусь життя. Але ж людство протягом тисячоліть цілеспрямовано формувало і пуделів, і квіти, і незліченну кількість інших істот, котрі не володіють жодним іншим призначенням. То невже й цю творчу діяльність людства належить засуджувати? Чи то, може, завелика розкіш - утримувати людську істоту лишень заради окраси? А що ж, власне, із нею робити, коли саме в цьому полягає її талант?..
Врешті-решт Прокіп розгнівався на себе за надмірну схильність до рефлексій. Проте спинитися не міг - думка бігала по колу, мов корпускула в циклотроні.
Ах, які це дурниці! Злочин існує лише тоді, коли ми вимагаємо від живої істоти чогось неприродного. Все інше є просто життя. І воно само знає, як йому належить цвісти й пахнути. Моральним є все, що нікому не завдає шкоди - жодній істоті й самій природі як цілому. Ми аморальні лише тоді, коли своїми вчинками травмуємо ближніх.
Зненацька уява вихопила з його ментальних глибин образ дівчини-підлітка з побільшеним черевом - юної матері, котру виштовхнули у відкритий космос разом з ненародженою дитиною. Прокіп дізнався, хто саме послав її на смерть. Вона була рабинею академіка Шарптона. Офіційно буцімто рабства в колонії не існувало, але будь-хто із безсмертних мав змогу вибрати серед генофонду людину для хатньої роботи.
Шарптон, Шарптон... Ось він який! Цей вчений нібито спеціалізується на розвиткові деяких ідей Кривошеєва, але з наказу Президента його праця вважається секретною.
Думкою повернувся до Сільвії: чи він справедливий до неї? Мабуть, вона не позбавлена доброти і своєрідної порядності. Звісно, її безглуздо порівнювати з Геленою. Та все ж спілкуватися з нею можна. І рятуватися від самотності під однією ковдрою - адже ж для неї це також порятунок.
Згодом Прокіп зрозумів, навіщо він прокручує у голові оці думки: виявляється, для нього дуже важливо відчути себе вільним від будь-яких обов’язків перед іншими людьми. Особливо тоді, коли ця інша людина - жінка. А ще важливіше, коли це не просто жінка, а його сестричка Мотря.
НЕВДАЛЕ БОГОЯВЛЕННЯ
Коли Герд доповів Макарову про те, що він побачив на поверхні астероїда, Президент не виявив гніву - просто застиг у непорушності, споглядаючи на стелі щось таке, чого не помічав шеф поліції. Відтак мовив ніби не до Герда, а сам до себе:
- Ну, якщо вже ми дожилися до цього... Гм-м... - І позираючи на стелю, так само незворушно продовжував: - Як ви ходите на унітаз, шановний Герде? Шлунок спрацьовує щоранку чи трапляються ускладнення?
Обличчя Герда так виразно виказувало його внутрішній стан, що навіть дитина побачила б розгубленість, спанте-личеність та безпорадність, які охопили головного костолома. Він ждав президентського гніву, брутальної лайки, навіть доброї зуботичини - це було звичним і навіть бажаним, бо невдовзі обіцяло врівноваження й спокій. Але ж саркастична незворушність несла в собі щось інше - те, чого Герд не знав і не тямив.
Гердові навіть привиділась картина: хтось із його вчорашніх підлеглих нещадним стусаном заштовхує його в кімнату з металевими стінами - найстрашнішу кімнату в колонії, бо її підлога, власне, й була катапультою, котра викидала приречених у чорну холоднечу космосу. По спині забігали гидотні мураші, у мозку болісно відлунювало клацання власних зубів.
- Чого ж мовчите?
- Спрацьовує...
- Що спрацьовує? - розлютовано гаркнув Президент.
- Ви ж питали про шлунок. Президент розреготався:
- Ха-ха-ха! Рідкісний йолоп. А проте... Без дурнів життя також кульгає на одну ногу. Тобто... Як це казав Піфа-гор? Втрачає гармонію сфер.
Гнів і регіт Президента, що, ніби супротивні хвилі, загасили одне одного, поволі заспокоїли Герда, його губи також розтягнулися в дурнувату посмішку. Казав чи не казав щось подібне Піфагор - йому було байдуже. Та не байдуже, як міняється настрій у Президента і що у нього зараз на думці.
Шеф поліції вилупкувато дивився на Макарова, чекаючи якогось наказу. Саме наказ, будь-який наказ мав засвідчити, що небезпека проминула.
- Між іншим, - пильно вдивляючись у вічі головного поліцая, почав Президент. - Гм-м... Між іншим, ви ще не забули, як виглядає зустріч Президента з народом? Досі я від вас цього не вимагав, щоб рідкісне й урочисте не перетворилось на буденне. Але сьогодні... Так, сьогодні я хочу поговорити з божою глиною, що призначена... Колись я виліплю з неї нову цивілізацію. Не ті, що називають себе синами Галактичної Матері... Ні, не вони! Це зроблю я - і тільки я. Ви хоч розумієте, про що йдеться?
Герд напружував мозок, силкуючись збагнути, про що говорив Президент. Думок не було - були тільки уламки не-висловлених фраз, що хаотично змішувались, нічого не породжуючи. Про яку зустріч з народом казав Макаров? Гердові навіть не доводилося чути, щоб той, кого в перенаселених катакомбах мали за Бога (Творець їхнього світу!), будь-коли зустрічався з носіями генофонду. Та ось виринув спогад дитинства, що постав перед його внутрішнім зором у всій своїй грандіозності, - і Герд нарешті зрозумів, про що йшлося. Але ж як це здійснити? То був відеоспектакль, який під силу тільки Кривошеєву. Власне, Кривошеєв і був конструктором апаратури, котра в очах людей, що ніколи не бачили живого неба, перетворювала Макарова на всевладного мешканця небес. Уже значно пізніше Герд збагнув, що саме стояло за появою Творця в катакомбах. А тоді він, десятирічний хлопчак, тремтів од страху разом з іншими та благав Бога зглянутися...
Герд не лише не знав, де сьогодні ця апаратура, - він не міг розшукати й самого Кривошеєва. Президент ніби відчув ту внутрішню розпачливу збентеженість шефа поліції, що ось-ось мала вихопитись
