були біохімічні й генетичні лабораторії, бібліотека, невеликий спортивний зал тощо. Мешкання віце- президента займало три поверхи. Один належав Гелені, другий - батькові, на третьому містилися їдальня й кухня. Сходи надто вузенькі, частіше користувалися ліфтом. Це було обтяжливо.
Гелена зупинила ліфт біля їдальні. Прокіп усе ще почувався знічено - його ведуть до людини, над якою не владні старіння і смерть.
Мабуть, пан Мірек розумів психічний стан хлопця, бо зустрів його у дверях і, тримаючи за лікоть, провів до фотеля[2]. Сам сів у фотель навпроти гостя.
Пан Мірек з вигляду мав близько сорока років, хоч прожив повних триста. Невелика лисина робила його лоб більшим, ніж він був насправді. Ретельно виголене підборіддя розділене надвоє ямкою, прямий ніс надавали обличчю мужньої вроди. Гелена була схожа на батька, але ця схожість була виражена по- жіночому. Ніс у неї також прямий, профіль класичний, волосся біляве...
- Ах ви, шибайголови, - вдавано лаявся пан Мірек. - А якби вас на тому боці костоломи застали? Президент такого нікому не дарує... Між іншим, про той випадок, коли ти побачив проекційний механізм без кожуха. Мені Гелена розповіла... Таке може трапитися раз на століття, не частіше. І тобі, бач, поталанило. Я наказав той кожух почистити. А що на фермі живе невтаємничена людина - обслуга забула.
- Кожух почистити? - механічно перепитала Гелена, намагаючись пригадати значення слова “кожух”. - Що це за абракадабра?
- Прямого значення пояснювати не буду - в енциклопедії знайдеш. А той кожух, про який я згадав, - це, власне, куля, в якій схована проекційна апаратура. Куля вільно випускає світло на екран, але світіння самої апаратури не видно. Екраном, як ви розумієте, - пан Мірек зробив широкий жест, - є вся сфера... Кам’яна сфера, що створює ілюзію неба... Над цим “небом” п’ятсот років тому людям довелось чимало попрацювати. Справа принципова. Тоді з цього приводу відбулась широка дискусія...
Лятошинський, мабуть, не помітив, як почервоніло обличчя Прокопа. Гамуючи гнів, хлопець підвівся з крісла й попрямував до виходу. Пан Мірек спантеличено запитав:
- Вам щось треба?
З кухні прибігла Гелена у картатому фартушку.
- Що з тобою, Прокопе?.. Я подаю вечерю.
- Пробач. Я тільки зараз пригадав, що забув трактор вимкнути. Чуєш, торохтить?
Гелена прислухалась, але нічого не почула.
- Невелике лихо. Водень вигорить - сам спиниться. Тим часом вони з хлопцем опинилися за дверима їдальні. І тут Прокопа прорвало:
- Пробач, Гелено. Він твій батько. Але є речі... Хіба ти не чула, як він говорив про той кожух? Його цікавить лише технічний бік справи. А що сотні людей живуть серед брехні... Чим вони житимуть, коли зненацька прозріють? Невже й тобі це байдуже?
Її обличчя поволі розпливалось у задоволеній посмішці:
- Ну й характер!.. Ні дідька лисого ти не зрозумів. Тато зовсім не такий, як ти про нього думав. Ходімо, я тобі допоможу його розворушити. І, до речі, скуштуєш мого супу з печерицями.
Невдовзі чоловіки сьорбали суп, нахвалюючи господиню.
- А може, це також тільки ілюзія, як і наше зоряне небо? - лукаво запитала дівчина, коли вже тарілки перед чоловіками спорожніли. - Я кажу про суп. Що ви про це думаєте, пане ілюзіоністе?
Пан Мірек відклав ложку й нахмурився:
- Є речі, з якими гріх жартувати.
Запанувала напружена пауза. Прокіп наглядав за Геленою. У ній поволі розпалювався гнів - і ось вона вже забула, що хотіла торкнутися цієї ризикованої теми якомога делікатніше. Заговорила різко, нещадно:
- Ти жорстокий, тату. Нікого не любиш, крім себе. Колись ти мені натякнув, що це ще не світ, а тільки невеличка модель світу... Та й зараз у тебе прохопилося, нібито п’ятсот років тому відбулась дискусія... Чому ти одразу ж замовкаєш, як тільки доходиш до того... ну, до того, що сталося п’ятсот років тому?
- Бо народився на двісті років пізніше. Тоді Академія була вже далеко поза межами Сонячної системи.
- Але ж ти від когось дістав утаємничення. Невже ми з Прокопом - люди нижчого ґатунку?.. Подумай, як це має виглядати з нашого погляду. Ну, звичайно... Ти належиш до кола безсмертних... Проти тебе ми тільки нікчемні черв’яки...
Гелена й батько стояли одне проти одного, мов затяті супротивники. Здавалося, пан Мірек зараз відважить доброго ляпаса дочці, що переступила межу дозволеного. Але ціною немалих зусиль він зумів стриматися:
- Вже пізно. Ви можете дискутувати скільки завгодно, а мені завтра зранку треба доповідати Президентові. Другий поверх у нас вільний. Прокіп може заночувати там. - Відтак Лятошинський уклонився Прокопові: - Гелена вам покаже кімнати.
Це, власне, означало, що пан Мірек хотів порозмовляти з дочкою без Прокопа. Звісно, він мав на це батьківське право, Прокіп добре це розумів. І все ж хлопець покинув їдальню віце-президента з тяжким серцем. Гелена також була надміру напружена, попрощалися вони похапцем.
Коли Гелена повернулася до їдальні, пан Мірек сказав дочці:
- Доню, не ображайся на мене. Я не маю права розповідати тобі все. А Прокопові тим більше. Мені подобається цей русин. Та поміж ним і тобою є межа, яку ви не повинні переступати.
Гелена дивилася на батька з подивом і страхом. Вона не могла уявити його несправедливим навіть у дрібницях, а тут ішлося про головне, загальнолюдське - і тато городив таку обурливу нісенітницю!
Пан Мірек поклав руку на плече дочки:
- Я розумію, що ти зараз переживаєш. І знаю: твоя думка посунулась не в тому напрямі... Не туди, куди треба... Не заперечуй мені, дочко. Ти повинна затямити ось що. Я далеко не у всьому схвалюю Президента, але щодо головного... Про головне він не забуває. Люди в цьому штучному світі - це, Гелено, таки справді генофонд. Поза цим зникає сенс нашого існування. Через те, доню, у шлюбних справах ми не владні переступати національні межі. Повір мені: це не расизм, а наукова місія. Так було задумано на самому початку - ще там, на Землі. Нам належить на далекій планеті заснувати народи. Кожен з нас продовжує свою націю. А якщо ми наколотимо генетичного коктейлю...
- Ти можеш про це розказати докладніше? Лятошинський мовчав. Він зважував, що знає і чого не знає Гелена. Звісно, він не міг уберегти її від бібліотеки, яка була джерелом тисячолітнього досвіду земного людства. Але бібліотека так сформована, що навіть освічена людина в цьому замкнутому світі не знала чимало істотного про їхню колонію. Президент був деспотом, але пан Мірек інколи дозволяв собі з ним посперечатися. На докори Ля-тошинського з приводу останніх програм академік Макаров відповідав так:
- Через декілька століть все зрозумієте. І тоді погодитесь, що я завжди діяв на користь нашої місії. Консервація інтелекту необхідна. Принаймні щодо індивідів, які не беруть участі в науковій роботі. Нам потрібні не вони, а тільки їхні гени. Нехай мозок спить. Коли він буде необхідний - розбудимо.
Отож, стоячи перед донькою, Лятошинський міг сказати сьогодні лише одне:
- Дозволь спершу поговорити з Президентом. Але прошу відповісти щиру правду: у тебе з Прокопом - серйозно?..
Гелена відповіла по-дорослому:
- Я його кохаю.
- А він?
- Ну, ми з ним дружимо. Розмови про це поки що не було. Але я відчуваю... Навіть певна...
- Гаразд, - задоволено посміхнувся пан Мірек. - Цілком можливо, що у цьому разі перешкод менше, ніж я гадаю. Поляки й українці різняться лише ментально[3], не генетично. А ментальність формується середовищем і вихованням.
БЕЗСОННЯ
