- Я це пам’ятаю.
- Ага, пам’ятаєте! - не без єхидства вигукнув астроном. - Добре, хоч це пам’ятаєте. Про Бога ви також пам’ятаєте?..
- Ну, колего, це вже інша тема розмови, - трохи невдо-волено мовив Лятошинський. - Я не схильний змішувати фізику з метафізикою.
Лі Чунь махнув на нього рукою, як на людину цілком безнадійну:
- Гаразд, не будемо сперечатися. Колись я вам таки доведу, що Галактична Монада перебуває у центрі Галактики. Це неминуче! За космічною ієрархією вища від неї лише Світова Монада... Але ж ви не слухаєте!
- Слухаю. То ви хочете сказати, що вам відкрилася Галактична Монада?
Кругле, з трьома підборіддями обличчя Лі Чуня розпливлося у задоволеній посмішці:
- Саме так, пане Міреку. Саме так. Ходімте до мене, розіп’ємо пляшку шампанського. Я не спав цілу ніч, маю право на спочинок.
- Але я не маю, колего. Повірте, я завжди готовий розділити і ваш смуток, і вашу радість. Хоч я, безумовно, поганенько уявляю, що таке Монада, проте...
- З вами щось недобре скоїлось? - спохопився Лі Чунь, який умів брати до серця чуже лихо, як своє власне.
Мірек це знав, через те й вирішив йому відкритися.
- Не зі мною, - поклавши руку на плече Лі Чуня, тихо сказав Мірек. - Герд переслідує одного талановитого юнака. Я змушений його переховувати у себе.
- Герд - свиня, - співчутливо відгукнувся Лі Чунь. - Макаров розумно робить, що не видає йому спецліжка. Але хто він, цей юнак?..
Вони розмовляли англійською - саме англійська була у колонії мовою спілкування. Колоністи, що жили невеликими етнічними групами, вивчали її змалечку разом з рідною.
Лятошинський докладно розповів, як болісно пережив Прокіп своє сумне відкриття. Лі Чунь слухав, час од часу протираючи очі, мовби вони в нього сльозилися. Дослухавши розповідь пана Мірека, задумливо мовив:
- Яз радістю візьму його учнем. Ваша розповідь мене зворушила. Ви правильно кажете: з нього може вийти справжній вчений. Отак жертовно пробиватися до істини... Гм-м, навіть канал зважився перейти. Гердові це відомо?
- Не знаю. Але його костоломи облягли мій дім.
Лі Чунь опустив брови на припухлі очниці, від чого очі здавалися ледь помітними.
- Ну що ж... Я готовий іти до Президента. Гадаю, удвох ми його вкоськаємо. Мені потрібен учень.
Мірек, окинувши іронічним поглядом незграбну постать Лі Чуня, лагідно запитав:
- Вам не здається, колего, що до парадного мундира ліпше підходять... Е-е-е... Ну, скажімо, чорні штани, у яких я бачив вас позавчора?
Лі Чунь опустив очі на власні коліна й голосно розреготався:
- Чого ж ви не сказали відразу?
Пан Мірек, намагаючись, підшукати якомога делікатніший тон, запитав:
- Ви самі виготовляєте шампанське?
Лі Чунь, зрозумівши натяк, спохмурнів. Після тривалої паузи мовив:
- Набридло.
- Що вам набридло?
Стиснувши руку Мірека вище ліктя, Лі Чунь потягнув колегу за собою:
- Зайдімо до мене. Переодягнусь... Питаєте, що набридло? Жити набридло, пане Мірек.
ПРЕЗИДЕНТА УМОВИЛИ
Макаров прийняв їх у масажному кабінеті. Процедура ще не почалась - юна масажистка сиділа в кріслі, а Президент у довгому брунатному халаті походжав по пухкому китайському килимі, що навіть не приминався від його кроків. Матеріал, з якого він виготовлений, був, мабуть, розрахований на значно більшу вагу. Чимало майна прихоплено з Землі; тут дещо також вироблялося, але отакий килим - це, звичайно, з академічних комор, де речі так законсервовані, що не міняли своєї якості віками.
По тому, як виглядав масажний кабінет, можна зрозуміти, що палац Макарова за багатством і вишуканістю міг би позмагатися з палацами земних можнавладців. Пан Мірек не знав мінералу, який було використано на обличкування стін. Чи не малахіт? У прожилках переважав зелений колір, грані колон і карнизів оздоблені полірованою бронзою. Широкий диван у перському стилі прибраний килимом і подушками.
Господар позірно мав років сорок п’ять, обличчя трохи видовжене, міміка багата, рухи енергійні, постать висока і гнучка. Одразу видно: ця людина народжена, щоб володіти й наказувати.
Гості посідали у крісла за столиком навпроти масажистки, з якою їм випадало бачитися не дуже й рідко. її юність так само оманлива, як і їхня чоловіча зрілість без старості. Цій милій, рухливій істоті з гарненьким личком давно перевалило за сотню років. Серед обслуги Президента був з десяток таких оманливо юних жінок. В майстернях Академії вміли не лише відремонтувати спецліжко, але й виготовити нове. Щоправда, виготовляли мало, - тільки на особисте замовлення Президента.
Але ж і слово - спецліжко! Від нього тхне чимось таким, що прийшло із бездуховного, збюрократизованого ладу, який близько століття панував на просторах від Балтики й до Тихого океану. Про
Коли Макаров робив поворот, поли халата заломлювались і відкривалися голі, покриті волоссям ноги. Це дратувало пана Мірека: від інших вимагав аристократичної ошатності, а сам поводився, мов у сибірській лазні. В ньому є щось від купців дев’ятнадцятого віку, як вони описані у російській літературі.
- Ну, що там поробляє твоя Монада? - з відтінком іронії в голосі звернувся Президент до Лі Чуня.
Астроном залишив удома мундир з орденами. Він був зодягнений так само вимогливо, як і Лятошинський. На блюзнірське запитання Макарова не відповів - воно його образило. Мовчки сопів, поправляючи комірець, що стискував шию. Обличчя було налите кров’ю - чи то від образи, чи від тісного комірця.
Але Макаров уже забув про Монаду - він промовляв, ні до кого не звертаючись:
- Проблема перенаселення в наших умовах, - це, якщо хочете знати, проблема катастрофічна. По- перше, існує суто просторова криза, по-друге - криза продовольча... Власне, криза виникає тоді, коли з’являється надмір генетичних носіїв. Зрештою, ми маємо суворо визначене наукове призначення, поза яким... Даруйте, я трохи захопився. Ви й самі все це добре знаєте.
Макаров пройшовся кілька разів уперед-назад і тоді звернувся до Лятошинського:
- Скільки ми маємо сьогодні особових одиниць в академічному генофонді?
- Перепис давно не проводився, - знічено відповів пан Мірек.
Тим часом Макаров розмірковував далі:
- Ми не маємо жодного права на сентиментальність. Подумайте про Бога - якби він був сентиментальним, життя взагалі стало б неможливе. Він знищує так само незворушно, як і створює. Ви розумієте, про що я кажу?.. У природі діють закони природного добору: слабкіші організми гинуть, сильніші виживають і передають генетичну інформацію нащадкам. Саме цей процес ми й повинні підтримувати. Давно пора звикнути: на нас покладені не людські обов’язки, а Божі. У Бога також чимало неприємних обов’язків, шановні колеги. Але ж Бог усюди дотримується правила: принцип Добра - це принцип доцільності. Незворушної, позбавленої будь-яких емоцій доцільності. А скільки організмів мусить померти - це вже інша проблема. Я б сказав: математично-емоційна... Можна позітхати, поплакати, але інших рішень Бог нам не
