Рита. Як вiн на тебе дивиться... Очей це зводить. (З ревнiстю). Лесику! Маму вже забув? Лесику!.. Нi-нi, смi ться... Смi ться до мами! (Почина жагуче цiлувати).
Корнiй (одводячи її голову). Обережно, Рито, ти його душиш...
Рита. Я?! Душу?? Я душу?? 0-о! А ти бачив, як кiшка носить в зубах кошенят? Я малою завжди однiмала, думала, що вона їх задушить. От так i душу... (Припада до сина). От так i я душу. От так i я... Ти мо кошеня... Ти мо ведмежа маленьке... Ох, у мене серце розiрветься!
Ганна Семенiвна. Буде, Рито, хай вiн засне... Кладiть його в колиску. Недобре. Давайте сюди...
Рита. Ой, нi! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нiчку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя бiленька? Хоче, мо зiронька блiда? Зараз, зараз... О, блiда ж яка! Боже мiй. Боже...
Ганна Семенiвна. Та, розумi ться, буде блiда в цих туманах та дощах... Тут i доросла людина без привички заслабне... Як вони тiльки живуть тут, Господи? Швидше б уже вибратись звiдси... (До Корнiя). Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь з нею, та їдемо...
Корнiй. Картину? Яку?
Ганна Семенiвна.Та оту ж таки...
Рита (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потiм, не треба зараз!
Ганна Семенiвна. Та чого ж потiм? Треба ж уже...
Рита (хапаючи Корнiя, що ста пiдiйматись). Сиди, сиди! Мамочко, не треба... Я ж вам казала. Iдiть до себе, я хочу щось сказати Корнi вi. Iдiть, мамо...
Ганна Семенiвна (стискуючи плечима iде). Та до якої ж пори? Дитина он...
Рита. Мамо, мамо! Я сама, я сама...
Ганна Семенiвна зiтха й виходить.
Рита. Чого ти такий, Нiю? Чого? Ти ще не простив менi, нi?
Корнiй. Нiчого, Рито, нiчого... Що ж там прощати? Нiчого нема... Нiчого.
Рита. Нi, ти якийсь став iнший. Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти дума ш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж...
Корнiй. Та нiчого ж, Ритонько... Нiчого.. Все це якось не так. Не так все це в нас. От i все...
Рита. Що ж не так? Що?
Корнiй. Ну, все oцe. Якось ненормально...
Рита. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хiба ж ти її не любиш?
Корнiй. Люблю... А, Рито, люблю... Тiльки ми мiж собою. Та я не знаю... Не так все це. Не повинно так бути...
Рита. Що ж мiж нами?.. Може, ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.
Корнiй. О, нi, люблю... А-а, люблю так, що... I сам не думав, що так люблю. I Лесика, i тебе. I от... От це й незрозумiле й ненормально.
Рита. Та що ж ненормально? Може, дума ш, я не люблю тебе? Дума ш, зрадила тобi? Це дума ш?
Корнiй. Нi... Я вiрю тобi... (Хоче встати).
Рита. Та куди ж ти? В чому ж рiч?
Корнiй. В чому?.. Ха, в чому. Щось ще сть... А, Рито, тут ти мене не зрозумi ш. Тут, я бачу, ти мене не зрозумi ш. Ти мене не зрозумi ш. I. говорить не варто... А, не варто... Нi-нi... (Хоче встати).
Рита (не пускаючи). Та сиди ж, Нiю... Чого ж я тебе не зрозумiю? Мистецтво? Так?
Корнiй. Так, мистецтво.
Рита. Ну, то чом же я тебе не зрозумiю? Чом? Хiба ж я тебе досi не розумiла? Хiба я не була тобi товаришем? Хiба я не болiла твоїми болями й не радiла твоїми радощами? Нiю? Хiба та можеш менi дорiкнути? Хiба ж тебе не любила, не зливала сво ї душi з тво ю? Нiю? Мужу мiй? Навiщо ж таке говорити своїй найближчiй людинi? Навiщо ж так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона не винна за це. Ну, не люби її, викинь на вулицю, забудь, покинь...
Корнiй. А, якби я мiг викинути!
Рита. А ти б хотiв? I мене хотiв би викинути? Хотiв би? Ну, викидай... I з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожнiй, бо життя тiльки в цьому, це сть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Снiжинку? Красу? Життя, Нiю, не в красi, краса в життi, в любовi, ось в цьому! (Показу на Лесика). Це сть людське... Нiю, Нiю, ну, що ж тобою сталося, ти ж мiй диний, чулий, добрий... Нiю, як можеш ти вас так мучити, як можеш, за вiщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усiх мучиш! За що? Що ми тобi зробили? Що любимо тебе, що... Ой, Нiю, Медведю мiй прекрасний, а ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш бiльш мене. Скiльки перемучилась за цi днi. О, Боже! I зна ш, що рiшила? Зна ш? Що я вб'ю тебе, Лесика i себе! Я не можу жити без вас... Я не знаю, кого я бiльше люблю, тебе чи Лесика, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нiю! Хай цi iнстинкти дикi, слiпi - я не можу... От i знай це... Ну, обнiми ж мене, обнiми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось все серце до тебе i до... до дитини нашої...
Корнiй (зворушений, обiймаючи, сильно пригорта до себе). Рито моя. Рито моя...
Рита. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всi трое - одно... Пам'ята ш у Кiплiнга? Пам'ята ш: 'ми всi тро - одно'? [24] I от нас тро , i ми всi одно... (Десь чу ться тиха приглушена гра на скрипцi). Хто то гра ? Ах, то iтальянець-композитор...
Корнiй. Як гарно гра ...
Рита. Вiн гра нам... Правда?.. Як у нас будуть грошi, мв купимо пiанiно, i я буду тобi грати... Ти будеш малювати, а я гратиму тобi. Пам'ята ш, ти казав, що тобi найкраще пишеться пiд музику. I Лесик буде тут, тобi щiточки й фарби подавати... А я всю душу виграватиму тобi, а ти вiзьмеш її в свою душу i з неї передаси на полотно. I ми разом будемо творити, всi тро , бо ми 'всi трое - одно'. Правда? Правда?
Корнiй. Правда... Лесик спати хоче, дивись, оченята якi стомленi...
Рита. Зараз, зараз... Втомленi, втомленi оченятка мої, втомленi бiднi мої, пелюсточки мої блiдi, нiжнi... Зараз спатоньки... О, дитино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бiдна моя! (Схиля ться i з скорбною любов'ю дивиться на сина).
Корнiй, наче вкопаний, впива ться в них очима. Входить Ганна Семенiвна, тихо пiдходить, пильно подивляючись на обох.
Рита (несвiдомо, поринувши вся в скорб, задумливо шепоче). Дитино... Блiда... Стомлена зiрка моя...
Корнiй, нiби боячись злякати, спугнути, тихо, обережно пiдводиться i, не зводячи а них очей, хоче йти до полотна.
Рита (повернувшись до нього). Нiю, дивись...
Корнiй (хапливо, з ляком). Рито, Рито, не говори, не ворушся, стiй так... Хвилиночку, ради Бога!
Рита (здивовано). Що ти? (Зрозумiвши). Ага, ну, добре... Може, стати там?
Корнiй. Нi-нi-нi... Стiй так... Мамо, одiйдiть! А може, справдi, сюди... Я тiльки одну рисочку... (Хапа ться, хвилю ться).
Ганна Семенiвна. Ну, от, уже напало... Господи!
Рита (злякано). Мамо, мамо, не треба, ради Бога!
Ганна Семенiвна (стиску плечима). Дитина ж спати хоче. Що ви мучите її?
Корнiй. Мамо! Ради Бога... Ну, що це таке? Сюди, Рито. Клади на стiлець сюди, так. Сама сiдай. Одну хвилиночку... Одну рисочку... -ї зна ш, тодi не видно було, не так, тепер... лучче. Таке страждання... Це iменно те, що треба. Це iменно вона... Схились, трошки пiднiмись, так... Тепер... дивись. Трохи не так... Нi- нi, нiчого. Видно, видно... (Вдивля ться зблизька). Так-так... Воно. Воно...
Ганна Семенiвна (стиску плечима). Радi , що воно... 'Рисочка'. Та ти в душу подивись, там ще бiльша мука. Радi ! Господи!
Корнiй (одмаху ться). А, мамо! Трошки вище ще. Рито. От так... Лесика... трошечки от так... Ах, шкода, що не день. У нього тепер чудова блiдiсть...
Ганна Семенiвна (все бiльш i бiльш вражена). ' Чудова блiдiсть '!
Рита. Мамо! Я вас молю, ради Бога, мовчiть, я ж вас просила... Ну, зробiть це для мене.
Ганна Семенiвна. Та як же я. Господи, можу мовчати?! Та я дерево, чи що? Мучать дитину i радiють, що 'чудова блiдiсть'. Та я ж ще не зовсiм здурiла, прости Господи! 'Рисочка'... Радi , що рисочка страждання... Та що ж це таке? 'Чудова блiдiсть'. Та задушiть дитину, iще краща буде...
Корнiй (не чуючи, пiдбiга до полотна, знiма його, вдивля ться, з одча м). Не так! Не те... А, Боже!.. У тебе не було. Рито, цього, що тепер. Не було...
Ганна Семенiвна. А ще б пак! Ти б ще бiльше помучив, ще б не те було... Ну, їй - богу, подурiли, чи що?! Та дитину захолодите!
