секунду. I скiльки б довелося витратити палива у ракетних двигунах для того, щоб розiгнати астроплан до такої швидкостi! Я не хочу пiдраховувати, але скажу тiльки, що навiть при потужностi атомiту, при швидкостi витiкання газiв 12 кiлометрiв на секунду,- таку ракету не можна було б збудувати. Ось чому для нас вибрано довгий напiвелiпсичний маршрут: на ньому астроплан не мусить погашати величезну швидкiсть руху Землi по її орбiтi навколо Сонця i дуже економить паливо.
Ну хоча наш маршрут i довгуватий, проте астроплан справно лине до Венери, пожираючи велетенськi астрономiчнi вiдстанi i неухильно наближаючи нас до мети. I ми з Ван Луном по черзi стежимо за виглядом Венери у телескопi. Микола Петрович нагадав нам ще раз:
- Темна частина Венери ще важливiша для спостережень, нiж освiтлена. Прошу не забувати про це.
Ми, звичайно, не забуваємо, але досi не помiтили на тiй темнiй частинi нiчого цiкавого. Вона вся цiлком однакова, якогось невиразного попелястого кольору. Рiвна сiра поверхня - i бiльше нiчого. На яскравiй частиш Венери, на освiтленому Сонцем серпi, я справдi помiтила неясний рух. Здавалося, що там пливли якiсь ледве помiтнi тiнi. Ми з професором Ван Луном думаємо, що це пересуваються великi скупчення хмар в атмосферi Венери. Микола Петрович теж на хвилинку задумався - i погодився з нами. Але крiм цього - протягом всiєї першої доби ми не помiтили нiчогiсiнько.
Пiсля вечерi, повернувшись до телескопа i замiнивши Ван Луна, я знову припала до окуляра, намагаючись роздивитися найменшi подробицi. I майже тiєї ж хвилини я скрикнула вiд несподiванки: та, може, менi це мариться? Нi, не мариться, не здається. Це - факт!
На верхньому рiжку серпа Венери виникло нiжне блакитнувате сяйво. Немов тендiтна прозора квiтка з найтоншими свiтлими пелюстками розкрилася на самому кiнчиковi яскравого рiжка. Чи, можливо, це було щось подiбне до китички з тонкого шовку. Вона гойдалась, вона тремтiла на чорному тлi небозводу, вигиналася вниз, але кожного разу вiдхилялась назад, немов боялася торкнутися попелястої поверхнi темної частини Венери. Як причарована, спостерiгала я це дивне видовище... Ще кiлька секунд, - i все зникло, немов i не було цього нiжного примарного сяйва. Воно зникло так само несподiвано, як i з'явилося.
Я хотiла було бiгти до Миколи Петровича, щоб розповiсти йому про загадкове явище, але згадала, як вiн попереджав, що пiд час чергування вiд телескопа вiдходити нi в якому разi не можна, коли немає замiни.
- Ви стоїте на науковiй вахтi, - говорив вiн, - i кожна секунда спостереження може несподiвано виявитися найцiннiшою !
Який вiн був правий! Як хороше, що я згадала про його попередження!
Минуло не бiльше пiвхвилини - i в мене знову перехопило подих вiд хвилювання. Внизу, праворуч, бiля самого краю темної попелястої поверхнi Венери, з боку, полярно протилежного тому, де нещодавно виникло i зникло перше сяйво, щось почало свiтитися. Спочатку я побачила, як пiд сiрим попелом зажеврiла тьмяна червонувата цятка, як то буває у згаслому вогнищi, коли пiд попелом лишаються жеврiючi вуглинки. Потiм на сiрiй поверхнi ясно позначилася свiтла червона плямка. Вона свiтилася зсередини, наче просвiчувала крiзь попiл. Потому плямка зробилася яскравiшою i розширилась, посерединi її спалахнув зовсiм яскравий червоний вогник. I пiсля цього пляма вже не яскравiшала далi. Лишаючись все такою самою, вона наче переливалася хвилями, по нiй пробiгали темнi тiнi i свiтлi вiдблиски, як буває це у загравi вiд пожежi.
Не вiдриваючись вiд окуляра, я закричала:
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Iдiть сюди!
- Що трапилось? - почула я бiля себе його стурбований голос.
- Дивiться!
Микола Петрович кiлька хвилин уважно вдивлявся, поправляючи наводку окуляра. Я помiтила, як нервово стискували його пальцi бронзове кiльце окуляра.
- Що це, Миколо Петровичу?
Бiля нас уже стояли зацiкавленi Ван Лун i Сокiл. Микола Петрович з ваганням знизав плечима:
- Не знаю, що й думати... Досi нiхто нiчого подiбного на Венерi не спостерiгав. Схоже, нiби на поверхнi планети вiдбувається вибух вулкана - i ми бачимо його вiдблиски крiзь густу атмосферу Венери, крiзь хмари. Це єдине, що я можу припустити. Спробуємо перевiрити. Вадиме, включiть панорамний радiолокатор!
Я розумiла, чого хоче Микола Петрович. Чудовий прилад, що називався панорамним радiолокатором, давав можливiсть бачити вiддаленi речi, навiть наглухо схованi вiд спостерiгача пiд густими хмарами, пеленою пари чи туману. Але цей прилад добре дiяв тiльки на якiйсь певнiй, не надто великiй вiдстанi. З Землi, наприклад, Венеру за його допомогою спостерiгати було неможливо. Значить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми вже значно наблизилися до Венери, панорамний радiолокатор дiятиме i допоможе нам побачити, що саме вiдбувається пiд суцiльними хмарами.
Але цi сподiвання не виправдались. Хоч як ми всi вдивлялися в зображення Венери на екранi панорамного радiолокатора, - нам не пощастило побачити нiчого нового. Мабуть, планета була ще надто далеко, прилад не допомагав, - хiба що яскравiшою стала освiтлена пляма, от i все. Це було дуже прикро, принаймнi для мене: адже менi страшенно хотiлось, щоб загадкове явище, яке менi вдалося помiтити, тут- таки дiстало своє наукове пояснення. Тодi я знала б, що саме вiдкрила на Венерi! А так - виходило зовсiм не наукове вiдкриття, а просто якесь випадкове спостереження...
Мабуть, Микола Петрович помiтив, що я засмутилась. Вiн лагiдно торкнувся мого плеча i сказав:
- Нiчого, Галю, я думаю, що не помилився. Iншого пояснення не може бути. Так я i запишу в нашому журналi спостережень. Ви можете вважати, що вам належить честь бути першою людиною, якiй пощастило спостерiгати вибух вулкана на Венерi!
- I коли-небудь люди, вивчаючи iсторiю Венери, будуть з пошаною читати в астрономiчних книжках: 'Уперше це явище було помiчене в такому-то роцi молодим, але талановитим науковим працiвником Галиною Рижко', - пiдхопив насмiшкувато Сокiл.
От який вiн! Обов'язково йому треба пустити шпильку. Це, певна рiч, тому, що не вiн, а я помiтила вибух вулкана. Зовсiм iнша людина - професор Ван Лун. Адже саме йому могло б i справдi стати неприємно: скiльки вiн перед тим стежив за Венерою i нiчого не виявив. А менi пощастило. I все ж таки Ван Лун нiчого такого не сказав, а лише потиснув менi руку. Я навiть зашарiлася вiд несподiванки - нiяк не вiдучусь вiд цiєї дурної звички!
А зате в мене є така iдея, така iдея, що... Проте не буду зараз говорити. Спочатку зроблю, перевiрю, а тодi вже... Ну, тримайтеся, Вадиме Сергiйовичу!..
...Два днi пiдряд я вигадувала час, щоб перевiрити свої думки, оту iдею. Дуже важко що-небудь робити по секрету в загальнiй каютi. Обов'язково зацiкавляться i почнуть приставати з запитаннями - не той, так iнший:
- Що це ви майструєте, Галю?
- Це що, новий винахiд, Галю?
- Товаришi, готується сенсацiйне наукове вiдкриття в галузi гумової промисловостi!
Звичайно, цю останню фразу сказав Вадим Сергiйович. I знов-таки гадає, що дуже дотепно!
Але я нiкому нiчого не пояснила, а продовжувала робити своє дiло. Зараз розповiм, яке саме.
Склянки й чашки в нашому буфетi стоять у спецiальних гнiздах, у пружних затискувачах. Це для того, щоб вони не розбилися при поштовхах - ну, зрозумiло, не пiд час польоту, коли все спокiйне i навiть не гойднеться, а, наприклад, при зльотi чи посадцi. I в тих гнiздах є цупкi гумовi прокладки. Вони круглi, з одного боку плескатi, а з другого - вдавленi, як маленькi блюдечка, щоб склянка або чашка мiцнiше трималась у гнiздi. От я i взяла два таких гумових кружки i почала робити з ними дослiди, щоб перевiрити мою iдею. Певна рiч, нiхто не розумiв, у чому справа. А я не пояснювала. Всi мої припущення виявились правильними! Тодi я розшукала кiлька шурупiв та викрутку i приховала їх до ночi. А вночi я закiнчила свою роботу i перевiрила мiй винахiд уже в дiї. Здорово вийшло! Прямо краще й не треба! Можна було спокiйно лягати спати, хоча, правду кажучи, менi страшенно важко було дочекатися ранку: хотiлося одразу розбудити всiх i показати. Але я, зрозумiло, стрималась.
Зате ранком я пiдвелась ранiше вiд усiх, зодяглась i трохи ще попрактикувалась, щоб вiдчувати себе певнiше. I якраз, коли я вирiшила, що можна будити товаришiв, - Ван Лун прокинувся сам. Вiн сiв у гамаку i побачив мене бiля дверей. Нi, Ван Лун нiчого не сказав, хоч я й помiтила, що вiн дуже здивувався. А я спокiйно, немов нi на що не звертаючи уваги, зробила ще крок, другий, третiй... Ван Лун простягнув руку i штовхнув Сокола, який усе ще спав у сусiдньому гамаку:
